У другій частині інтерв’ю генерал-майор Віктор Назаров – головний консультант Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного ділиться думками про роботу українського ВПК, про необхідність глибокої реформи Збройних Сил і, зокрема, про реформування військової освіти в Україні.
– Перед цим ми говорили з вами про постачання озброєнь нашим західними партнерами. А як щодо нас самих? Як ви оцінюєте роботу Державного концерну «Укроборонпром» щодо забезпечення ЗСУ технікою та боєприпасами?
– Наведу один приклад: ми з 2015-го року намагалися 92-гу механізовану бригаду переозброїти на БТР-4Е. Втім, за сім років, всієї техніки так і не отримали. А скільки у нас тепер таких бригад? Десятки! То ж скільки років нам потрібно щоб всіх їх переозброїти? А щось оцінювати можна буде тоді, коли по факту постачання ОВТ нам скажуть: ось ми на рік оснастили десять бригад. Наприклад, п‘ять механізованих, дві танкових і три мотопіхотних. Нехай навіть половина з них буде оснащена за рахунок наших західних партнерів, а половина – за рахунок власного українського виробництва. Ось тоді ми побачимо, що до 2030-го року зможемо переозброїти хоча б 70% нашого війська. І саме тоді можна буде сказати, що Збройні Сили України задоволені роботою всіх причетних до цього державних інституцій.
– Але «Укроборонпром» може на свій захист сказати, що в Україні йде війна і важко виробляти озброєння, коли тут то обстріли, то світло зникає.
– Ну, Ізраїлю якось же вдалося налагодити виробництво сучасних озброєнь, хоча там теж обстріли стаються час від часу. Я не маю на увазі останній рік, коли сталося масштабне вторгнення. Але постає питання: а що було зроблено концерном за попередні роки? Хочеться також спитати: ну і де боєприпаси? Скільки їх було виготовлено за весь цей час? Вам заважають обстріли? Ну, будуйте тоді підземні виробництва, чи у горах. От німецький концерн Rheinmetаll нещодавно заявив, що хоче побудувати танковий завод в Україні. Напевно, що вони ризики ураження враховують.
– До речі, про Ізраїль. Як так сталося, що ця країна, яка живе у постійному очікуванні війни, змогла створити власний танк – один з найкращих у світі, а Україна, яка має розвинуте танкобудування, багато власних розробок, при цьому, змушена просити танки на Заході?
– Так сталося через те, що за тридцять років нашої незалежності розвиток ОВТ не був у пріоритеті. Була купа програм розвитку Збройних Сил, але жодна з них не була виконана. Більше військової техніки продавалося за кордон, ніж вироблялося. І було стійке переконання, що масштабної війни не буде. Ну а за часів президента Януковича ЗСУ взагалі цілеспрямовано знищувалися. Оскільки тодішні міністри оборони – Лебедєв та Саламатін працювали на Росію. То ж, згортання оборонних програм, постійне недофінансування нагальних потреб Збройних Сил – думаю, що все це були підготовчі заходи з боку прибічників ворога спрямовані на послаблення спроможностей наших сил оброни.
– Не секрет, що високопоставлені офіцери НАТО консультують український Генштаб. А інструктори Альянсу готують тисячі наших військових. Але, будемо відверті, жодна з країн НАТО за останні 70 років не брала участі у війні такого масштабу і такого рівня, як Україна сьогодні. Чому офіцери країн-союзників вчаться тут у нас і від нас?
– Однозначно, що і стратегія і тактика наших союзників були орієнтовані на ведення війни за межами територій своїх країн. Це, так званий, експедиційний підхід до ведення воєнних дій. Але, зовсім інша річ, коли ти воюєш на своїй власній землі. І ти маєш вирішувати задачі не лише на фронті, а й глибоко в тилу, оскільки, вся країна знаходиться під ракетними та авіаційними ударами. І які ж результати цих багаторічних операцій? На Близькому Сході жевріючий конфлікт з ІДІЛ, у Афганістані до влади повернувся Талібан. А це, до речі, стосується питання про принципи і стандарти. Їх врахування і реалізація мають бути пов’язані з політичними, історичними і соціально-економічними факторами обстановки. Тому мене дивують твердження, що в Збройних Силах України ми порушуємо якісь принципи. Вони не закон, щоб їх можна було порушити – це перше, а по-друге, треба з’ясувати чи працюють вони в конкретних умовах.
То ж наші союзники визнають, що вони не завжди об’єктивно оцінювали обстановку у конкретній країні. Так само вийшло і з Україною. До масштабного російського вторгнення, жодна з країн-партнерів не зробила висновки з нашого воєнного досвіду і з наших можливостей ведення війни. Вони вважали, що тривалого спротиву росіянам ми не чинитимемо, і якщо Україна не вистоїть, то опір ми будемо чинити у форматі партизанської війни. Тому, перед російським наступом нам давали хіба що стрілецьку зброю, «Джавеліни» та «Стінгери». По суті, нас сприймали як такий собі Талібан. А тепер, звісно, наші західні союзники змушені багато в чому змінювати і своє ставлення до нас і свої концепції ведення бойових дій.
– Отже, в Україні за 9 років накопичено значний досвід ведення масштабної конвенційної війни з використанням всіх типів озброєння. Як цей досвід можна узагальнити і передати наступним поколінням українських військових? Тобто, якою має стати військова освіта в Україні у найближчі роки?
– Слушне питання. У нас в структурі Генерального Штабу ЗСУ починає працювати новий підрозділ, якого раніше упродовж понад тридцяти років Незалежності не було. Це – управління військової освіти. Є досвід війни, нова зброя тож ми зобов’язані змінити нашу військову освіту, щоб не було такої ситуації, коли військові, які пройшли страшні випробування на війні, потім прийдуть в Академію, а їм читатимуть лекцію люди, які в житті ніколи не воювали. Відтак, стоїть важливе завдання комплектування наших військових навчальних закладів офіцерами з бойовим досвідом. Такими, які пройшли серйозну школу війни. У тому числі тими, які отримали поранення і далі не можуть перебувати на кадровій службі. Хоча, при цьому, вони можуть ділитися досвідом, а ми про них маємо піклуватися. Інший момент – у нас керівники вишів як ректори – на виборних посадах. А у країнах НАТО начальник військової академії це – адміністративна посада. Він призначається Міністерством оборони на 2-3 роки і крапка. Далі він йде з цієї посади у війська чи в штаби. При цьому, керівник військового вишу не обов’язково має бути доктором наук. Він, передусім, має бути досвідченим військовим, який слідкує за тим, що не було розриву між військовою теорією і практикою. Між тим, що вчать курсанти і слухачі та тим, що реально відбувається на полі бою і що може бути в прогнозованому майбутньому. Щоб ніхто на казав потім, що генерали завжди готуються до минулих війн, посилаючись на У. Черчилля. Хоча заради коректності його цитата звучить так: «У Британії жартома говорять, що військове відомство завжди готується до останньої війни. Але це, ймовірно, справедливо до інших відомств…». Тому, на мою думку, ми стоїмо на порозі масштабних змін у системі військової освіти в Україні. Ми не можемо більше гаяти час, щоб їх втілювати.
– Ми згадали про унікальний досвід українських військових. Але, крім військової освіти, цей досвід важливий і для формування національної свідомості. Йдеться про українську військову історію. Останні роки щодо неї не було системного підходу на рівні держави. Це була швидше царина ентузіастів. Чи планується найближчим часом впорядкування сфери військової історії загалом, і зокрема історії російсько-української війни?
– Це питання ми почали ставити у Генеральному Штабі ще минулого року, коли дійшли висновку, що перебіг цієї війни має бути зафіксований. Настав час це робити системно. Відтак, був створений Центр дослідження історії. Це структура, яка має по максимуму збирати та систематизувати всі матеріали про цю війну. Крім того, у Центрі створюється і аналітичний напрямок, який буде займатися вивченням цих подій. І головне – робити висновки з них. Також глибоке дослідження подій російсько-української війни запроваджується і у межах Управління стратегічних комунікацій Апарату Головнокомандувача ЗСУ. Планується створити спеціальні підрозділи невеликої чисельності, зі справжніх професіоналів-офіцерів, які пройдуть спеціальну підготовку від Генштабу і до бригади, щоб навчити збирати їх буквально по крихтах цю важливу інформацію про воєнну історію України.
– Вислів «не на часі» часто звучить не лише щодо воєнної історії, а й взагалі, щодо реформування Збройних Сил України. Мовляв, які реформи, поки йде війна? Втім, реформа війська не просто назріла, вона перезріла. Наприклад, створення сучасного сержантського корпусу, яке розпочалося свого часу, зрештою, так і не було закінчене. Як ви вважаєте, чи варто робити глибоку і докорінну реформу ЗСУ саме зараз, не чекаючи, коли закінчиться війна?
– Насправді так, сержантський корпус за зразком сучасних армій НАТО у нас ще в процесі формування. Були введені звання і посади сержантів, але ж це не головне. Головне – підготовка справжніх професіоналів. І створення таких умов, щоб сержант справді був лідером серед солдатів. А у нас досі багато сержантських функцій виконують офіцери. Саме через це у нас низка проблем на полі бою. І тому ми зараз за допомогою цивільних компаній запроваджуємо методики відбору кандидатів на сержантські посади. А паралельно, не без труднощів, йде створення сержантських шкіл сучасного типу. Так само ми плануємо організувати і відбір командирів тактичної ланки: від роти до бригадного рівня.
Але, щоб у нас нарешті запрацював сержантський корпус, ми на тридцять другому році Незалежності маємо переробити статути Збройних Сил, які були ухвалені Верховною Радою ще у 90-х роках. Розумієте, яка маячня, коли у нас Законом України досі визначено стройовий крок? Кому це взагалі потрібно сьогодні? Що ж до Статутів внутрішньої, гарнізонної та вартової служб, дисциплінарного Статуту, то, мабуть, варто розробити один загальний військовий Статут. І затвердити його відомчим Актом. І цей оновлений, сучасний Статут має внести ясність і розмежування: де у нас царина діяльності офіцерів, а де сержантів.
Ну і для повноцінного реформування Збройних Сил України, нам також важливо створити систему військової юстиції. Бо ми ведемо жорстку і масштабну війну, у нас сотні тисяч воюють на фронті. Отже розгляд справ військових цивільними судами триватиме десятиліттями. До прикладу, розгляд моєї кримінальної справи тривав сім років. Не кажучи вже про те, чи буде у цивільних судах ставлення до військовослужбовців об’єктивним? Чи будуть рішення щодо військових виноситись з метою встановлення істини чи суто у формальний спосіб?
Нам потрібно нарешті створити військову поліцію, яка є в структурі збройних сил країн НАТО. Але вона самотужки не вирішить всі існуючі проблеми. Тому нам потрібна військова юстиція. Щоб це у комплексі все працювало. Як у США чи Ізраїлі. Бо, маючи такого агресивного сусіда, як росія, воєнна загроза нікуди не зникне у майбутньому. А, значить, нам потрібні такі Збройні Сили, в яких захисник держави сам буде захищений.
– Але щоб провести таку ґрунтовну, глибоку реформу Збройних Сил без серйозних змін у законодавстві не обійтись.
– І ми працюємо над ними. Можливо ви знаєте, зараз в ЗМІ та соцмережах жваво обговорюється законопроект 4210. Те що відбувається навколо нього нагадує мені прислів’я: «Чули дзвін, але не знають звідки він». При цьому лунають полярні оціночні судження. Насправді цей «дзвін» йде від Збройних Сил України. Чому важливий цей законопроект, який, до речі, був проголосований в першому читанні ще 16 лютого 2022 року? Виходить, що тоді всіх він влаштовував. Досвід війни засвідчив, що не всі положення відповідають поточним і прогнозованим умовам безпекового середовища. Крім того, в квітні минулого року втратив чинність так званий закон про деокупацію.
Це було пов’язано з тим, що його приписи вступили у протиріччя з реаліями війни. Законопроект 4210 потрібен щоб прибрати ці протиріччя, визначити відповідальність і повноваження Міністерства оборони, Головнокомандувача, Генерального штабу, інших органів військового управління, уточнити систему управління, структуру і склад Збройних Сил. Цей законопроект визначає дуже багато речей, які стосуються сьогодення і головне -майбутнього нашого війська. А з Міністерством оборони в цьому питанні є порозуміння, ми дійшли до консолідованого варіанту цього законопроекту. І я хотів би наголосити, що дуже важливо на даному етапі, щоб законопроект 4210 був проголосований Верховною Радою у другому читанні і почав працювати.
– Але, навіть якщо законопроект буде прийнятий, вам доведеться ще чимало зусиль витратити щоб його втілити в життя. Щоб запропоновані на папері зміни стали буденністю в українському війську нового зразка.
– Військові готові втілювати ці зміни, хоча ми й розуміємо, що це буде не просто, що у нас ще можуть бути невдачі, в тому числі, на полі бою. Але навіть з невдач і поразок треба робити правильні висновки, щоб зрештою, здобути перемогу на війні та у справі реформування Збройних Сил. Як казав колись Уїнстон Черчилль: «Британці програвали всі битви, крім останньої». І ми теж маємо прагнути і робити для цього все необхідне.