fbpx

Символом великих війн минулого сторіччя безумовно є танк. Ці бойові машини вперше з’явилися на полях Першої Світової, а в боях Другої Світової зіграли ключову роль. Але ми живемо у двадцять першому сторіччі. Чи зберіг танк свій статус головної ударної сили? Яку саме загрозу уявляє сучасний танк в бою і які є засоби для боротьби з ним? Що може протиставити російським танкам Україна перед загрозою вторгнення? Спробуємо відповісти на ці питання.

Трохи історії, яка хоч чомусь та навчає

Першим в історії танком був британський Мark 1 — 28 тонна гусенична машина з протикульовим бронюванням та кулеметним або гарматним озброєнням. Використовувані проти німецької армії у 1916 році британські танки виявилися практично невразливими для стрілецької зброї, а також здійснювали психологічний вплив на солдатів противника.

Генерал Еріх Людендорф, що під час Першої Світової війни обіймав посаду заступника начальника польового штабу, оцінив танки союзників як головний фактор поразки Німеччини.

Але з появою танків практично водночас стали розроблятися і протитанкові засоби. Найперша протитанкова зброя – німецька протитанкова рушниця Mauser Tankgewehr M1918. Використовувалася вона наприкінці Першої світової війни проти англійських і французьких танків, але показала невисоку ефективність.

В Україні під час Громадянської війни британські танки Mk V, які були надані союзниками барону Врангелю дозволили частинам Добровольчої Армії прорватися із Криму у степи Таврії. 4 жовтня 1920 року в бою на Каховському плацдармі відбувся перший в історії України бій броньованої техніки. У жорсткому протистоянні зійшлися британські танки та гарматні броньовики Червоної армії. Білогвардійським танкістам не вдалося прорвати радянську оборону. Втративши вісім машин Mk V вони відійшли на вихідні позиції.

Після завершення Першої світової танки почали конструювати та виробляти всі великі держави того часу – Британія, Франція, США, Германія та СРСР.

У тридцятих роках двадцятого сторіччя услід за Британією танками масово почали озброювати свої армії Германія та США, а після придбання в Америці трьох “тракторних” заводів і Радянський Союз. Сталінградський тракторний у 1930 році був вироблений в США, перевезений на 100 суднах та зібраний під керуванням американських інженерів. Харківський тракторний також було зібрано американськими спеціалістами компанії Albert Kahn Inc як копія заводу International Harvester, а Челябінський завод створювали спеціалісти компанії Caterpillar.

Між двома світовими війнами провідні військово-промислові держави розпочали виробництво протитанкових гармат. Це були буксовані напівавтоматичні гармати калібру 25-47 мм. Під час громадянської війни в Іспанії, зіткнень СРСР і Японії на Далекому Сході, радянсько-фінської війни 1939—1940 років танки з противокульовою бронею були для цих гармат легкою здобиччю. Що власне й призвело до появи середніх, а за ними і важких танків.

З усіх концепцій використання танків у двадцятому сторіччі найефективнішою виявилася німецька — у Вермахті сформували механізовані корпуси та дивізії, головною ударною силою яких були саме танки. Німецька доктрина “Бліцкрігу” наголошувала на застосуванні швидкого пересування, коли танки діяли з мобільною піхотою та підтримкою з повітря. Також фактором ефективності було те, що всі німецькі танки були оснащені радіостанціями, які забезпечували високоефективне управління. Саме така тактика, попри значну кількісну перевагу в танках у Красної Армії дозволила Німеччині отримувати великі перемоги на східному фронті у перший частині Другої світової.

Ефективність танкових об’єднань настільки вразила радянських воєначальників, що вони услід за німцями почали сповідувати теорію “танкових кулаків” як головної ударної сили сухопутної армії. Російська пропаганда досі позиціює Т-34 як “кращий танк Другої світової війни”, але експерти це заперечують. За оцінками військових істориків танк Т-34, як і автомат ППШ та літак Ла-5 не були високоефективними та високотехнологічними зразками озброєнь, просто примітивність конструкції дозволяла швидко налагодити їх масове виробництво що забезпечило багаторазову чисельну перевагу перед Вермахтом.

Після Другої Світової війни і до розвалу СРСР радянська школа військової справи продовжувала сповідувати теорію масового застосування танків в наступальній агресивній війні. Але конфлікти часів Холодної Війни на практиці доказували її хибність.

Головним фактором відмови від “танкових кулаків” стали протитанкові керовані ракети(ПТКР), які прийшли на заміну протитанковим рушницям, фаустпатронам(гранатометам) некерованим реактивним снарядам та протитанковим гарматам. Перший проєкт протитанкової ракети з дротяним наведенням Ruhrstahl X-4 створила ще Німеччина в останні роки Другої світової війни, але до бойового застосування довести його не встигли. Найпершою протитанковою керованою ракетою, що вироблялася серійно та була поставлена на озброєння стала «Малкара» спільно розроблена Австралією та Сполученим Королівством. Вона перебувала на озброєнні з 1958 року до кінця 1960-х років. Найбільше всього під час Холодної війни було вироблено американських “ТОУ” та радянських “Фаготів”.

Останніми масовими танковими битвами Новішої історії стали бої арабо-ізраїльської війни 1973 року, де Ізраіль, Сирія та Єгипет застосували більш ніж 12 300 танків, бронетранспортерів та бойових машин піхоти. До початку активних бойових дій США поставили Ізраїлю 81 пускову установку протитанкових комплексів та 2010 ракет, ТОУ, а також забезпечили навчання розрахунків. 14 жовтня 1973 року під час Синайської битви ці підрозділи стримали наступ двох єгипетських танкових дивізій (до 1200 танків). Військові аналітики вважають що саме це й спасло Ізраіль.

Останнім застосуванням танкових угрупувань у кількості, більшої ніж тактична батальйонна група одночасно (30 танків) стала Війна в Затоці 1991 році. Саудівські та американські війська широко застосовували проти іракських танків радянського та китайського виробництва модернізовані ТОУ. Попри велику кількість іракських танків(5500 одиниць) бойові з’єднання іракської армії виявилися практично беззахисними перед сучасними протитанковими ракетами. Особливу ефективність показали тоді ПТКР “ТОУ” встановлені на гелікоптерах, які на малих висотах, використовуючи складки місцевості, непомітно наближалися до механізованих колон та позицій і прицільно знищували бойові машини противника практично в упор. Ключовим фактором успіху протитанкових дій також стало широке застосування засобів нічної візії.

Саме Війна в Затоці показала що епоха “танкових кулаків” в військовій історії кінцево завершилася.

До нашого часу ПТКР пройшли еволюцію в чотири покоління. Сучасні системи мають високоефективні засоби наведення, здатні вражати танки у незахищені частини та працюють в режимі “стріляй та забудь”.

Танки та боротьба з ними у російсько-українській війні

Сили АТО

Танки знаходилися у складі сил у складі сил Антитерористичної операції від її початку. Це були підрозділи (взводи та роти) 1 та 17 танкових бригад та механізованих бригад Збройних Сил України. В цілому в зону АТО було залучено близько ста танків, розосереджених по всій лінії ізоляції.

Вперше бойове застосування танків було здійснено під час боїв по звільненню Лимана (Красного Лимана) 1-2 червня 2014 року(13 танків). Просуваючись на трейлерах по трасі через лісовий масив вони при необхідності спускалися на ґрунт, та забезпечували підтримку механізованих підрозділів та знищували викриті розвідкою засідки терористів.

Надалі танки використовувалися у складі штурмових груп. Практично з перших боїв керівництво АТО та командири підрозділів розпочали використовувати танки на відміну від радянської доктрини не як головну ударну силу, а для посилення піхотних підрозділів, в основному як штурмові гармати, призначені для того, щоб знищувати вогневі точки противника в зоні прямої видимості.

У ході бойових дій майже відразу з’ясувалося, що ні в Радянському Союзі, ні в пострадянській армії України жоден керівний документ нічого не говорив про способи поповнення боєкомплекту за умов ведення бою. За дві-три години танк відстрілював свій боєкомплект, і йому потрібно було піти на перезаряджання, але жодна настанова не передбачала, де і як це робити. Ані техніки, ані персоналу який би відповідав за постачання боєприпасів від польових складів до району бойових дій в ЗСУ просто не існувало.

Згодом, аби не залишати піхоту без прикриття, командири почали бронегрупи міняти «колом». Діяти так, щоб одні залишалися, інші відходили, і якщо третина пішла на перезаряджання, то дві третини воюють. Також дуже швидко було впроваджено використання танкових пар — коли один танк виконував основну задачу, а другий забезпечував його прикриття.

На першому активної фази війни (травень-липень 2014 року) противник використовував проти українських танків протитанкові міни, реактивні протитанкові гранатомети(РПГ), а по бронетехніці що знаходилася на стаціонарних позиціях – міномети. Незаконне збройне формування, яке тоді очолював польовий командир Павлов(Моторола) мало назву “кулеметно-протитанкова рота”. З початком заведення на територію України регулярних тактичних угрупувань збройних сил РФ противник розпочав використання ПТУР та протитанкових гармат.

Танки колаборантів та російських збройних сил

На початку активної фази російсько-української війни, в травні 2014 року незаконне збройне формування під керуванням росіянина Ігоря Гіркіна, що захопило Слов’янськ мало до 13 танків. Декілька танків також мав польовий командир Безлер, який контролював Горлівку. Спочатку це були машини ЗСУ, захоплені як трофеї у недовгий період, колі військовослужбовці ще мали психологічний бар’єр на відкриття вогню. Надалі російське командування почало постачати на Донбас техніку, що було інтерновано після анексії Криму. Під час операції по звільненню Слов’янська в укріпрайоні Семенівка були знайдені танкові боєприпаси з російським маркуванням.

Першим бойовим застосуванням танків російськими силами став бій 12 червня 2014 року в районі кургану Савур-Могила. На посилення групи сепаратистів, що закріпилася на вершині противник кинув частину танкової групи, яка за даними розвідки в цей час переміщалася з території РФ у район Горлівки у розпорядження польового командира Безлера. По танках противника завдали удару вертольоти Мі-24.

26 червня 2014 року два танки та два БМП атакували блокпост №1 біля селища Мирний поблизу Слов’янська та змусили гарнізон після бою залишити позиції. Ця танкова атака частково мала психологічний вплив через соцмережі, але ані тактичної, ані оперативної переваги бойовикам не надала – наступними днями українські підрозділи повернули цю позицію. Кінцево бронетанкова група Гіркіна була знищена в бою в ночі з 4 на 5 липня на блокпосту №5 під час втечі з оточеного Слов’янська.

З середини липня противник розпочав активне застосування танків в прикордонному секторі “Д”, куди заходили російські сили. З 13 липня 2014 року на територію України було заведено з Росії не менше трьох механізованих колон у складі яких були танкові підрозділи. Ці угрупування були частково знищені на марші за допомогою реактивних систем залпового вогню “Смерч” та тактичних ракет “Точка “У”.

16 липня в штурмі українських позицій біля Маринівки брало участь до двох танкових взводів (6-8 танків) противника. В той самий час з радіоперехоплення відомо, що російський “Бук”, що збив 17 липня цивільний малазійський Боїнг пересувався по території України у супроводженні танків.

Наймасштабніше застосування танків було здійснено командуванням збройних сил РФ наприкінці серпня під час російського вторгнення. За останніми оцінками це було до 13 тактичних груп у складі яких знаходилися не менш ніж по танковій роті (10 танків). Таким чином з 24 серпня на театрі бойових дій діяло 130 — 200 російських танків. Про те що те були не трофейні, а саме російські бойові машини свідчить факт, що серед знищених та захоплених танків були Т-72Б3, які стоять на озброєнні тільки у збройних силах РФ.

Ще до початку активних бойових дій 19 серпня під виглядом гуманітарного конвою російське командування пересунуло до майже оточеного Луганська до двох танкових батальйонних груп (50-60 танків), які з 24 серпня розпочали активні бойові дії.

Українські підрозділи вели активну боротьбу з танками противника. Протягом 25-29 серпня було знищено або захоплено декілька російських танків. Основним засобом їх ураження були ПТУР “Фагот” та РПГ, або на великих дистанціях гаубична артилерія та ракетні системи. Про ефективне застосування протитанкової гармати “Рапіра” під час цих боїв інформація відсутня. Є інформація що в районі Луганського аеропорту в той час окрім пострадянських систем застосовувалися сучасні системи “Стугна” українського виробництва.

Танкові бої жовтня 2014 — лютого 2015 року

Під час боїв в районі Донецького аеропорту противник активно використовував для атак на українські позиції танки, проти яких діяли українські протитанкові розрахунки. Як показав подальший аналіз кількості відстріляних боєприпасів, в середньому на знищення одного танку було використано до 200 ПТКР “Фагот”. За думкою експертів це свідчить про малу ефективність пострадянських систем, їх технічну непридатність та недостатню професійну підготовку протитанкових розрахунків. Полковник Сергій Собко, який приймав учать в бойових діях на посаді командира батальйону механізованої бригади, вважає що такий розрахунок не є повністю коректним, тому що ПТКР використовувалися не тільки для знищення танків, але й для завдання ударів по вогневих позиціях, броньованій техніці та автотранспорту противника. Але в будь-якому випадку ефективність використання цих пострадянських систем лишала бажати кращого.

Є цікава інформація, що під час боїв за ДАП політичне керівництво країни забезпечило “в ручному керуванні” передання до терміналів сучасних ”Стугн” — дві пускових системи та декілька ракет. Але завдяки класичному пострадянському “безладдю” в складі підрозділів що знаходилися в ДАП не знайшлося тоді командирів що знайомі с цією технікою, ані підготовлених розрахунків. Тому “Стугни” в боях не застосовувалися і подальша доля їх невідома.

17 січня 2015 року в районі ДАП механізовані тактичні групи в складі яких були танки здійснили невдалу спробу взяти під контроль важливий логістичний пункт – Путилівській міст. На цьому використання танків в активних наступальних діях було припинено.

В лютому 2015 року під час боїв на Дебальцевському виступі угрупування сил АТО мало 50 танків. Противник на початку активних бойових дій мав 120 танків (4 танкових батальйони) зі складу 13-го танкового полку (Наро-Фомінськ, Московська обл.) та 5-ї танкової бригади (Улан–Удэ, Бурятія). 13 лютого 2015 року шляхом використання РСЗВ «Смерч» та ракет «Точка У» на залізничній станції Іловайськ було знищено під час розвантаженя два ешелони російського особового складу та бронетехніки, тому противник не зміг суттево наростити свої сили.

Танки використовувалися росіянами з боку Горлівки для штурму Вуглегірська та Логвинового складом від танкового взводу до танкової роти. Є також свідчення що росіяни точково використовували елітні офіцерські танкові екіпажі (вірогідно зі складу “придворного” Наро-фомінського полку) які одною машиною заходили в населені пункти щоб знищувати огньові позиції сил АТО.

Зі східного напрямку противник регулярно здійснював штурми українських опорних пунктів силами до танкового взводу (три танки). Також, за свідоцтвом генерал-полковника Сирського(командувач Сухопутними військами ЗСУ, під час боїв в районі Дебальцевого обіймав посаду начальника штабу АТО) росіяни на цьому напрямку виводили свої танки на височини, підставляючи їх під удари українських протитанкових засобів і, таким чином проводячи тестування своїх систем захисту.

12 лютого в районі селища Логвінове відбувся танковий бій , фактично єдиний в активній фазі війни. В ному прийняла учать танкова рота (8-10 танків) з боку Росії та два танкових взводи ЗСУ.

Найбільш ефективним з точки зору тактичного застосування танкових підрозділів була операція по виводу дебальцевського угрупування сектору “С”. Для прикриття колон, що виходять, і відволікання противника протягом 17 і 18 лютого 1-а рота 14-ї танкової бригади повзводно, двома-трьома машинами, потай виконувала вихід до панівних висот уздовж лінії майбутнього руху колон. Обстрілюючи техніку противника, танкісти провокували його на контратаки, тим самим виводячи під вогонь важких танків 3-ї танкової роти.

Головним засобом ураження російських танків під час боїв на Дебальцевському виступі була також гаубична артилерія та ракетні системи, які знищували техніку та особовий склад в тилу — у місцях вивантаження, на маршах та у місцях скупчення ще до вступу в бій.

Безпосередньо в боях використовувалися РПГ та ПТКР “Фагот”. Про застосування сучасних протитанкових систем в той період інформація відсутня.

Під час позиційної фази війни з 2016 року по 2021 рік, системного застосування танків з обох боків практично не було. У якості протитанкових засобів сили АТО-ООС використовують гармати “Рапіра”, які розташовані на танконебезпечних напрямках та ПТКР “Фагот” які знаходяться на взводних опорних пунктах. Також ЗСУ має протитанкові комплекси на базі ракети “Стугна”, які за багатьма свідченнями не передаються до бойових підрозділів.

Якими танками погрожує нам сьогодні Росія

На кінець 2021 року експерти оцінюють кількість російських танків біля українських кордонів до 2 000 одиниць. З них до 500 дислоковані на окупованої території у складі так званих 1-го та 2-го “армійських корпусів ДНР та ЛНР” які фактично є складовою збройних сил РФ. Це Т-72, Т80 та Т-90. За інформацією з російських джерел всі вони облаштовані динамічним захистом та засобами нічного бою. Ні, “Армат” там немає бо це фейковий танк.

У зв’язку зі специфікою психологічного масового сприйняття танка як якоїсь «досконалої бойової машини» і, чималою мірою завдяки спалаху популярності «танкових» відеоігор, теорія бойового застосування танка є предметом спекулятивних міркувань дилетантів, де панує політизована міфологія та цілий пласт «шкіл та напрямків», які нічого спільного не мають із реаліями війни. Щоб оцінити яку саме загрозу несуть для української армії російські танки, доцільно розвіяти декілько розповсюджених міфів.

Міф перший. Танк — це “всюдихід”

Уявлення про танк і бойову машину піхоти, та взагалі на гусеничну техніку як про «тотальний всюдихід» насправді помилкові. Основною причиною яка змусила конструкторів використовувати гусені ще з часів Першої світової війни є надмірна вага повного бронювання, боєкомплекту та башти, яка просто не дозволяє використовувати колеса.

Гусенична техніка дає певну перевагу перед колесом на бездоріжжі, але не в змозі діяти на пересиченій місцевості, в умовах розпутиці. Танк не долає водні перешкоди з мулистими або стрімчастими берегами, грузне в болоті, застряє в ярах, яких на Донеччині вистачає з лишком. Тому географічно зони застосування танків для наступальних операцій з боку Росії та Білорусі обмежені.

Міф другий. “Через три дні танки у Києві”

У радянській пропаганді ми часто чули агресивний меседж: “За тиждень наші танки дійдуть до Ла-Маншу”. Зараз російська пропаганда розповсюджує фейк: “Російські танки через три дні будуть в Києві”. Так, це можливо. Але виключно в тому випадку якщо танки не воюють, а пересуваються на трейлерах або залізницею як звичайний вантаж без виконання бойових завдань.

В бойових умовах картина інша. Світова статистика свідчить що життєвий цикл радянського танку в бою складає 5-6 годин. Статистика бойових дій на Донбасі свідчить, що втрати танків під час виконання рівнозначних завдань приблизно в півтора раза перевищують втрати легкоброньованої техніки.

Запас ходу танку Т-72 по пересиченій місцевості — до 400 кілометрів. В бою танк маневрує, відходить назад, пересувається по рокадах. Тому за умов мінімального спротиву дистанція на яку може навіть теоретично просунутися танковий підрозділ по фронту не перевищує 50 кілометрів на добу. А з умов щільної протитанкової оборони з використанням сучасних засобів ураження та підготовлених розрахунків ця цифра може бути зведена до нуля.

Моторесурс танку Т-72 — за документами 300, а в реальності 200 мотогодин, це десь вісім діб “чистого” просування, а при активному застосуванні танку – два, максимум три тижні після чого треба проводити його повне технічне обслуговування. Ресурс гусені танку — 1300 км, після чого її треба міняти. З урахуванням того що російські танки розпочнуть війну не з повним ресурсом та враховуючи загальну низку технічну культуру росіян, ці цифри можна сміливо поділити на два якщо не на три.

Для використання танкових підрозділів на відстані більшої ніж 50 кілометрів від кордону, російським збройним силам треба розгортати потужну логістичну мережу постачання боєприпасів, палива та технічного забезпечення. А така мережа з урахуванням сучасної аеро- та космічної розвідки критично вразлива для високоточних засобів ураження з дальністю стрільби близько 100 км, таких як “Вільха”.

Також треба розуміти, що танк в умовах міського бою є дуже уразливим та малоефективним. Це продемонстрували бої в Грозному, де росіяни втратили біля двох танкових бригад.

Виходячи з історії, географії та технічно-логістичних обмежень російські танки в умовах вторгнення не будуть пересуватися та діяти “кулаками”, здійснювати прориви в глибину країни і “захоплювати міста”. Роль танка — бойові дії в складі механізованих тактичних груп. Завдання — знищення опорних пунктів, артилерії та ракетних пускових установок. Напрямки дії — лісові та степові рівнинні ділянки з низкою урбанізацією та наявністю розгалуженої дорожньої мережі.

Не міфи. Яку танк несе реальну загрозу

Безумовними перевагами сучасного танку є те, що він зданий вести прицільний вогонь на відстані до 1500 метрів, в тому числі на ходу, має протиснарядне бронювання та оснащений ефективними засобами прицілювання і системами нічного бою. Танк уявляє загрозу для мотопіхоти, яка не має засобів ураження що діють на таких дистанціях. Також сучасні танки завдяки своїй маневровості можуть ефективно діяти проти гармат та ПТКР другого та третього поколінь, які потребують від навідника знаходитися на стаціонарній позиціях після здійснення пуску.

Під час активної фази війни у 2014-15 році серед українських військовослужбовців почала розповсюджуватися танкофобія, яка була викликана саме тим, що боєць, озброєний автоматом, кулеметом та навіть РПГ перед танком на відкритій місцевості практично беззахисний і уявляє собою “легку мішень”. Роки позиційної війни практично звели цю фобію нанівець, але в умовах повномасштабного вторгнення така психологічна проблема повернеться знов. І вирішити її можна тільки шляхом наповнення підрозділів на рівні рота-батальйон, в тому числі “легку” мотопіхоту та територіальну оборону сучасними протитанковими засобами, які спроможні прицільно знищувати ворожі танки на відстані більше ніж 2000 метрів.

Що сьогодні можуть протиставити російським танкам ЗСУ?

Протитанкові системи мають багато тактико-технічних характеристик. Але істотні у сучасному бою лише декілька. Це – дальність прицільної стрільби, можливість влучати у вразливі частини танку (корма, та верхівка башти), можливість протидіяти динамічному захисту, та система наведення, в першу чергу нічна.

Дальність понад 2000 километрів дозволяє вражати танк з безпечної відстані, можливість ракети завдавати удару зверху зводить нанівець бронювання бойової машини. Тандемні боєприпаси що “пробивають” динамічний захист також різко підвищують ефективність протитанкових систем. Але, мабуть, вирішальною характеристикою є система наведення. Тому розглянемо техніку ЗСУ саме з цих позицій.

Пострадянські протитанкові системи

РПГ-7 — ручний протитанковий гранатомет радянського виробництва. Прицільна дальність до 700 метрів. Боєприпас (граната) некерована, без самонаведення. Система прицілювання — візуальна. Немодіфікований РПГ не пробиває динамічний захист танку, малоефективний при попаданні в лобову броню. Його ефективне застосування можливе в умовах забудови, на пересиченій місцевості та там, де оператор може непомітно зайти до танку збоку або ззаду. Завдяки масовому виробництву в СРСР Україна має по оцінкам більш ніж 9 мільйонів гранат та значну кількість пускових труб.

Рапіра” – МТ-12 (2А29) 100-мм радянська буксирована протитанкова гармата, створена наприкінці 1960-х років. Прицільна дальність 2130 метрів, можливості цілити в уразливі частини танку при лобових атаках немає. Система наведення — оптична. Штатний снаряд вражає танкову броню в умовах відсутності динамічного захисту.

Станом на 2010 рік в Україні було 500 гармат “Рапіра”, але той факт що у 2020-21 роках Міністерство оборони почало імпортувати 100-мм боєприпаси свідчить, що масового використання протитанкових гармат в умовах повномасштабного вторгнення просто не буде.

Також мінусом “класичних” протитанкових гармат є їх невисока мобільність в умовах сучасного бою.

Фагот” — 9К111 радянський переносний протитанковий керований ракетний комплекс (ПТКРК) з наведенням по дротах. Дальність стрільби — до 2000 км, система прицілювання та наведення — оптична, оператор керує ракетою під час польоту до цілі. Ракета має кумулятивну бойову частину вагою 2,5 кг з бронебійністю до 600 мм. Штатна ракета не має засобів протидії динамічному захисту, не може вражати танк при лобовому пострілі у вразливі зони

Україна має до 800 таких комплексів та значну кількість ракет. “Фагот” продемонстрував свою певну ефективність під час бойових дій, але ресурси складових матеріалів, таких як вибухівка та, як не дивно, проволока на сьогодні майже випрацювані, тому заміна застарілих “Фаготів” сучасними системами є нагальною проблемою.

Західні системи

Під загрозою вторгнення Росії союзники розпочали постачання в Україну летальної зброї, в тому числі і протитанкової

Javelin – сучасна протитанкова система, що призначена для знищення бронетехніки та захищених об’єктів, а також вертольотів та БПЛА. Дальність прицільної стрільби більше ніж 4 000 метрів. Ракета оснащена інфрачервоною головкою самонаведення, що дозволяє користуватися зброєю за принципом “вистрілив-забув” навіть вночі. Здатна атакувати цілі зверху, що в поєднанні з кумулятивної бойовою частиною дозволяє вражати всі сучасні танки. Система “м’якого пуску” також дозволяє стріляти з закритих приміщень.

Безумовно “Джавеліни” це високоефективна , майже “абсолютна” на сьогодні протитанкова зброя піхоти. Навіть попри те що використання в умовах щільної забудови ускладнено тим що ракеті потрібно близько 100 м горизонтального польоту для виходу на траєкторію. Але важливим фактором є те, що з ціною 100 000 доларів Javelin є найдорожчим комплексом ПТРК за всю історію, а здійснювати оперативне планування, виходячи з того що США будуть весь час постачати нам зброю на безоплатних засадах є політичною наївністю.

NLAW – легка протитанкова керована ракета, яка застосовується для боротьби з бронетехнікою та польовими укріпленнями. За дальністю прицільної стрільби та масою бойової частини скоріше “просунутий” аналог одноразового РПГ. Максимальна дальність стрільби – 800 м. Ракети поставляються у герметичних транспортно-пускових контейнерах зі склопластику. Працює за принципом «вистрілив і забув». Система наведення комбінована, має блок супроводу та обчислення, а також денний приціл з можливістю встановлення інфрачервоного обладнання. Пуск можна виконувати лежачи, з коліна чи стоячи. За інформацією Міноборони Британія вже надіслала до України 2000 таких систем. Вартість одного гранатомету – £20 000.

Українські протитанкові системи

ПТРК “Корсар” — український легкий протитанковий ракетний комплекс розробки конструкторського бюро «Луч». Прийнятий на озброєння ЗСУ в серпні 2017 року. До літа 2019 року за відкритими джерелами до ЗСУ надійшло понад 50 ракет разом із “визначеною замовником кількістю пускових установок”. Дальність стрільби — до 2.5 км. Ракета, що летить по лазерному променю, керована. Має тандемну бойову частину, яка знищує танки з динамічним захистом. Можна вести вогонь з плеча.

У 2014 році на бази “Корсару” був розроблений дистанційно керований бойовий модуль “Сармат” для бойових машин і малих бойових кораблів.

«Стугна-П» — український протитанковий ракетний комплекс другого покоління. Розроблений конструкторським бюро «Луч». Комплекс «Стугна-П» комплектується ракетами калібру 130 мм, що встановлюються у транспортно-пусковому контейнері. Максимальна дальність стрільби 5 000 м. Комплекс оснащений напівавтоматичною системою наведення за лазерним променем. Також можливе дистанційне керування ракетою по телевізійному каналу із укриття. Інфрачервоними системами наведення комплекси комплектуються зараз тільки в експортному варіанті (відповідно до замовлення МО). Керована ракета може бути оснащена різними типами бойових частин: тандемною, кумулятивною, осколково-фугасною або термобаричною. Таким чином, незважаючи на відсутність можливості удару зверху ракета “Стугна” в стані ефективно вражати броньовані об’єкти будь-якого ступеню захисту.

Вартість одного пострілу зі «Стугни» за оцінками експертів складає 20 тисяч доларів, тобто п’ять ракет “Стугна” коштують як один “Джавелін”, що безумовно свідчить на користь вітчизняної розробки.

За інформацією виробника, тільки у 2018 році Міноборони закупило дві сотні комплексів «Стугна», а також три тисячі ракет до них. Але джерела свідчать що до сил ООС вони до цього часу не поступають.

Певною проблемою для піхотних підрозділів є вага цього комплексу (близько 100 кілограмів), але вона вирішується прийняттям на озброєння нових сучасних машин, які можуть забезпечити перевезення пускових систем, боєприпасів та розрахунків.

Проблеми протитанкових засобів ЗСУ

Головною проблемою на сьогодні є перехід з пострадянських на вітчизняні системи. Так, дійсно NLAW та Джавелін дозволять частково відмовитися від РПГ та “Фаготів” і повністю від “Рапір”, але в цілому добровільне безкоштовне постачання зброї союзниками проблему не вирішить. Просто, тому що така допомога може припинитися в будь-який час з тих чи інших причин.

Друга проблема – “на складі – це не на озброєнні”. Нову систему можна вважати прийнятою тільки після того, як вона стала штатною зброєю бойових підрозділів, персонал яких пройшов відповідний вишкіл і має належну кваліфікацію.

Третя. Недостатня увага, яку приділяють в МО та ЗСУ пропорції між пусковими установами(розрахунками) та ракетами. Можна придбати або отримати тисячі ракет (як у випаду зі Стугною”) , але в умовах реальної війни розрахунок просто не буде мати можливості їх використати.

Четверта. Бойові дії вночі. З початку 90-х американська армія стала активно використовувати нічні системи що дало критичну перевагу у тому числі в боротьбі з танками. Росіяни висновки зробили. За відкритими джерелами всі танки що зосереджені біля українських кордонів мають нічне обладнання.

Сьогоднішні протитанкові засоби ЗСУ, за виключенням Джавелінів не мають систем інфрачервоного наведення і недостатньо обладнані системами нічної візії та прицілювання. Тобто до нічних боїв з танками ЗСУ майже не готові.

Які нагальні завдання протитанкової оборони ЗСУ?

Так, російські танки це загроза. Але не критична, якщо мати сучасне озброєння, підготовлені розрахунки та грамотну тактику використання. Командування ЗСУ здійснює певні заходи для розв’язання проблем, що існують. Але сподівання на масове використання застарілих радянських систем або американських та британських при наявності аналогічних власних – це хибна контрпродуктивна стратегія від якої треба відходити якнайшвидше.

Що ж треба зробити в першу чергу?

Переглянути штатну насиченість протитанкових засобів у бойових підрозділах, особливо мотопіхоти та тероборони в бік її критичного збільшення.

Забезпечити війська сучасними протитанковими засобами типу “Стугна” та “Джавелін” у кількості, відповідній загрозі, враховуючи спроможності до нічної стрільби.

Забезпечити попадання анти-танкових засобів безпосередньо до бойових підрозділів, не точково для “селфі”, а системно.

Дати чітке, науково обґрунтоване визначення пропорції пускових комплексів/розрахунків до кількості боєприпасів і внести корективи в комплектування.

Здійснити масове навчання контрактників-резервістів за фахом оператор ПТРК.

Організувати масову психологічну підготовку особового складу та резервістів з метою профілактики танкофобії.

Україна услід за Фінляндією вже увійшла в історію як країна що змогла дати відсіч російській агресії і не втратити державність хоч і шляхом тимчасових втрат територій. Ми готові зустріти ворога, навіть якщо це буде повномасштабне вторгнення. ЗСУ, оснащені сучасною зброєю спроможні знищити усі ці 2 000 танків. Але ля цього треба вивчати уроки історії та воювати не на папері.

Обговорення у Фейсбук