У понеділок першого листопада Олексій Резников, який з 4 березня 2020 обіймав посаду віце-прем’єр-міністра — міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, написав заяву про звільнення, а у вівторок другого листопада профільний комітет Верховної Ради заслухав його як кандидата на пост міністра оборони.
Зміщення одіозного Андрія Тарана можна вже вважати таким фактом, який відбувся. Але чи виведе зміна голови воєнного відомства з глухого кута, який вже бачить навіть Верховний головнокомандувач?
На відміну від попередника, Резніков виглядає більш адаптивною особистістю для цієї посади. Досвідчений та професійний юрист. Політик, учасних мінських процесів, строкову проходив у “десантурі”. Тобто він – людина з одного боку “в темі”, але не є як Таран представником пострадянської військової номенклатури, яка світоглядно неспроможна мислити категоріями гібридної війни, і постійно намагається перетворити міноборони у персональне “підсобне господарство”. Що ми власно і спостерігали останні два роки.
То ж які найсерйозніші проблеми залишають новому міністру “попередники”, Таран та його оточення?
1. Стабілізація виплат військовим. Ми вже неодноразово писали про те, що з початку поточного року тандем Таран-Хомчак(попередній головнокомандувач ЗСУ) фактично перестав виплачувати військовослужбовцям соціальні та додаткові гроші, що при невисоких основних окладах викликало потужну демотивацію та ледве не спровокувало соціальний вибух в армії. Сподіваємося що Олексій Резніков, як фахівець, цю проблему розуміє і буде спроможний вирішити.
2. Затвердження державного оборонного замовлення (ДОЗ). Насправді саме це і є основне завдання міноборони – звести в єдиний документ потреби армії, спроможності бюджету та пропозиції виробників, щоб забезпечити ЗСУ тим, що вони потребують для захисту України від вторгнення та повернення анексованих територій. Як всім відомо, Андрій Таран докладав неймовірних зусиль для того, щоб такий документ на світ не з’явився. Вважаємо що цю проблему потрібно вирішувати ще вчора.
3. Менеджмент. Протягом 2019-2021 року система управління та документообігу міноборони була розвалена новими некомпетентними посадовцями. Яскравий і “такий що на голову не налізе” приклад – ситуація цього літа, коли “завдяки” непогодженості трьох нормативних документів які впорядковують процедури закупівлі оборонної продукції в ЗСУ командувач Сил логістики змушений був піти на відчайдушний крок – припинити всі закупівлі на суму більш ніж 200 000 гривень. Саме завдяки публікації “Військового кур’єра” проблему тоді було вирішено, але усі “фахівці”, яки довели до цього, залишилися на посадах.
4. Комунікації МО та ЗСУ. Не секрет, що практично зі дня призначення міністром оборони Андрія Тарана між ним та головнокомандувачем Русланом Хомчаком точилася справжня кабінетна війна, яка судячи за все, займала в мізках у обох часу більше ніж війна з Росією. Міністр та головком “воювали” за все: за впливовість, ресурси, “доступ до тіла”, повноваження, можливість поставити в залежність один до іншого, результатом чого саме і стала ситуація що склалася на сьогодні. Тільки з приходом на посаду Валерія Залужного вона, принаймні з боку ЗСУ, стала розв’язуватися. Зараз реально важливо щоб новий міністр перестав себе позиціонувати як “військовий начальник”, а займався своїм прямим обов’язком – всебічним забезпеченням потреб армії що воює, працюючи з військовими як єдина команда.
5. Політика оборонних закупівель. Ще одне ключове та дуже болісне питання, бо від нього залежить майбутнє України. У Андрія Тарана закупівлі здійснювалися за простим принципом, скажемо так, “лояльності постачальника”. Сам він проходив службу у міжнародних структурах міноборони, тому він та його заступники повністю орієнтувалися на тотальний імпорт озброєння, техніки та боєприпасів, розпочавши справжню війну з українськими розробниками та виробниками.
В результаті до цього часу не пішов в армію ракетний комплекс “Нептун”(КБ ЛУЧ), спроможний протистояти російським кораблям, заморожене прийняття на озброєння колісної самохідної гаубиці “Богдана” (Краматорський завод), яка перевищує за своїми характеристиками аналогічну російську артилерію. Але була спроба закупівлі застарілої чеської “Дани”, де корупційна складова проглядається неозброєним оком, крім того, заступників міністра вже не раз ловили на спробах закупівлі іржавих снарядів. Навіть ДБР змушено було порушити низьку кримінальних впроваджень.
Так, під час війни не всі потреби можна задовольнити за рахунок національних підприємств. Але вітчизняні виробники повинні мати та розуміти прозорі та обґрунтовані правила, на рівні затверджених програм та меморандумів. А не так, як було нещодавно, коли тільки призначений заступник міноборони Олександр Носов почав “керувати у фейсбуці”, залишаючи в коментарях пабликів українських компаній волюнтаристські заяви на кшталт “все це корупція, я все відміняю”.
Чекаємо від Олексія Резнікова професійної та зваженої діяльності. Особливо в плані визначення правил і пріоритетів. Бо в цій галузі часом єдиний підпис може залишити без роботи тисячі українців та вибити країну зі світового ринку озброєнь. Бо без співпраці з національним воєнним відомством нові системи не можуть розробляти навіть оборонні гіганти у США.
6. Команда. Дев’яносто відсотків нарікань до Андрія Тарана полягають у тому, що він оточив себе “старими друзями”, людьми дивних морально-ділових вад, які не мають досвіду керування воєнним відомством та прийшли на посади, мабуть, щоб вирішувати власні питання: кар’єрні, амбіційні та матеріальні.
Саме зараз, коли міноборони очолить людина цивільна, що не має тих друзів, з ким з лейтенантських часів ходив разом в сауну та “святкував 23 лютого” є реальна нагода почистити ці авгієві конюшні
Олександр Сурков, головний редактор “Військовий кур’єр України”