Весь світ вже тиждень спостерігає одне з найбільших загострень конфлікту між євреями і палестинськими арабами за останній час. Але у вирі повідомлень не просто зрозуміти передісторію цього конфлікту. “Військовий Кур’єр” подає скорочену версію ворожнечі між євреями та арабами від давніх часів і до сьогодні.
Євреї-завойовники і євреї-завойовані
Євреї з’явилися в межах сучасного Ізраїлю за дві тисячі років до нашої ери. На цих землях, крім них, жили різні народи, наприклад, філістимляни.
Тож аби створити свою державу, юдеям довелося довго воювати, жорстоко винищуючи ворогів. Саме на завойованих і “зачищених” землях, приблизно в Х столітті до нашої ери з’явилося Перше єврейське царство.
Але воно швидко впало під тиском загарбників. І вже з VIII століття до нашої ери територія Царства переходила з рук в руки. Окупанти нерідко на десятки років виганяли єврейські племена з їх територій.
Проте, юдеї за першої ж можливості поверталися на рідні землі і намагалися відновити свою державу. Євреї були одним з перших народів, які усвідомлювали свій постійний зв’язок з певною територією. Річ у тім, що євреїв об’єднувала єдина віра. І саме там, в Єрусалимі, було побудовано Перший Храм, а потім і Другий Храм – основні святині єврейського народу.
Врешті решт, територія сучасного Ізраїлю була окупована Римською імперією. Римляни назвали ці землі Іудеєю. Після одного з єврейських повстань в 135 році нашої ери, римляни вигнали юдеїв з їх батьківщини. Намагаючись стерти пам’ять про єврейський народ, римляни перейменували Іудею на Сирію Палестинську.
Так, євреї кілька разів пройшли повне коло від завойовників до завойованих, від окупантів до вигнанців – і навпаки.
Араби-завойовники і араби завойовані
Араби – це група племен які утворилися і усвідомили себе окремою спільнотою поряд – на території Аравійського півострова. У VII столітті в них з’явилася спільна релігія – іслам.
Завдяки ісламу араби змогли згуртуватися і утворити власну державу – Халіфат, завоювавши, в тому числі і Сирію Палестинську. Араби назвали ці землі Палестина, і на початку 640-х років змусили усіх євреїв залишити і ці території.
Проте величезний Халіфат був знищений під натиском нових. Кінець-кінцем араби опинилися під владою османських турків і їх держави – Османської імперії.
Місцеві арабські мешканці Палестини відділяли себе від загарбників-турків. А от навколишні брати-араби були природніми союзниками в умовах окупації.
Отже, свій шлях в Ізраїлі від окупантів до окупованих араби пройшли так само, як і євреї.
Дві держави
Вигнані з Палестини, євреї з багатьох причин усюди були чужинцями. Тому, в 1492 році їх вигнали з Іспанії, а потім з Німеччини та інших європейських країн. Частина юдейських вигнанців поверталася додому. Станом на 1800 рік вони становили уже півтора відсотки населення Палестини.
Під час Першої світової війни Британія, яка воювала з Османською імперією, підтримала прагнення євреїв і арабів мати свої держави в Палестині, аби нацькувати їх на турків. Османи відступили. Тоді “тогочасна ООН” – Ліга націй – підтримала ініціативу Британії, і вручила англійцям мандат на Палестину – право контролювати цю територію і проконтролювати утворення там двох держав.
З посиленням нацизму у Німеччині, кількість єврейських репатріантів до Палестини збільшилася у десятки разів. Єврейські поселенці активно скуповували у палестинських арабів землю і витісняли з неї арабських селян.
Все це вилилося у арабське повстання 1936-1939. Безземельні арабські селяни вимагали від Британії і єврейських колоністів повернути їм землю, єдину можливість прогодувати себе і своїх дітей.
Врешті-решт, англійці, не знайшли нічого кращого ніж на око поділити Палестину на нерівні частини, і заборонити селитися в одній з них євреям. “Нарізану” таким чином арабську напівзалежну державу назвали Трансйорданією.
Після Другої Світової, в 1947 році, Лондон спробував влаштувати конференцію з цього питання. Англійці хотіли продовжити своє правління в регіоні ще на 5 років, але представники євреїв у Трансйорданії відмовилися.
Питання винесли на розгляд ООН, яка запропонувала розділити Палестину на 3 частини: єврейську, арабську і район Єрусалиму, де знаходилися релігійні святині обох народів. У кожній з 3 частин мали мешкати і араби, і євреї.
Але єврейські радикали були проти того, щоб хтось з їх земляків ставав громадянами арабської держави. Щоправда, впливовий ізраїльський політик і в майбутньому перший прем’єр Ізраїлю Бен Гуріон в ті часи закликав до мирних перемовин.
29 листопада 1947 року ООН ухвалила резолюцію про мирний поділ Палестини. Але Ліга арабських держав, яка складалася з Єгипту, Сирії, Іраку, Лівану, Саудівської Аравії, Ємену і Трансйорданії заявила, що мирного поділу Палестини не буде. Арабські держави прагнули отримати всю Палестину.
ООН і Великобританія фактично самоусунулися від контролю за виконанням резолюції. Виник вакуум влади.
Початок арабо-ізраїльських війн
Британці склали свій мандат на управління Палестиною 15 травня 1948 року. За день до цього, Ізраїль офіційно проголосив незалежність. Ліга арабських держав виступила проти. Почалася війна.
Результат кривавих боїв армій, терористичних акцій радикалів та зіткнень між мирним населенням – близько 30 тисяч загиблих з обох боків.
На початку 1949 року під егідою ООН відбулися прямі переговори між Ізраїлем і Лігою. За результатами мирних домовленостей, значна частина обіцяних для нової арабської держави територій, опинилася у складі новоствореної держави Ізраїль. За Трансйорданією залишився Західний берег річки Йордан (далі – Західний берег), частина якого мала належати арабам, частина – євреям. Єгипет, у свою чергу, захопив Сектор Газа.
800 тисяч євреїв і близько 750 тисяч арабів мусили покинути рідні краї після окупації їх ворогом. Наразі існують докази того, що принаймні частину всіх цих людей вигнали силою. Десь це був наказ влади. Десь це була ініціатива на місцях, на яку влада закривала очі.
Це ще більше підсилило суперечності. Араби підтримували палестинських терористів, євреї задіювали спецназ – протистояння продовжувалося.
В цей період Трансйорданія починає називатися так, як ми звикли – Йорданією. Окупований нею Західний берег Арабська ліга вирішила зробити базою для захоплення Палестини. Саме там утворилася “Організація визволення Палестини” (далі – ОВП).
У 1956 році Єгипет закриває для ізраїльського судноплавства та націоналізує Суецький канал, який на той момент, контролювала британська армія. Починається нова війна: з одного боку Франція, Великобританія та Ізраїль, а з іншого – Республіка Єгипет, яку озброїв до зубів СРСР.
Зрештою, конфлікт вдалося загасити. Ізраїль втратив біля 2 сотень солдат. Єгипет – до 2 тисяч військових і до 3 тисяч цивільних мешканців. Обидві сторони вчиняли військові злочини – розстрілювали полонених, вбивали та катували мирних жителів.
Спроба арабів взяти реванш у Ізраїлю – Шестиденна війна 1967 року – закінчилася для Сирії, Йорданії, Іраку і Єгипту новими катастрофічними втратами – 12 тисячами загиблих. Ізраїль втратив біля тисячі військових. Окрім цього, Ізраїль окупував Західний берег та сектор Газа і почав створювати там єврейські поселення.
Так з’явилася сучасна рамка конфлікту в регіоні: окуповані Ізраїлем Сектор Газа і Західний берег річки Йордан (себто невизнана держава Палестина) стають осередками терористичних організацій, які підтримують арабські сусіди Ізраїлю.
Продовження конфлікту
У 1973 році Єгипет, Йорданія, Ірак і Сирія знову спробували забрати втрачене під час Шестиденної війни. Почалася так звана “Війна Судного дня”. Як раніше писав “Військовий Кур’єр”, політичне керівництво Ізраїлю виявилося не готовим до цієї війни.
У перші дні, військам арабських держав вдалося просунутися на значні території вглиб Ізраїлю. Втім, потім, ізраїльські збройні сили змогли мобілізуватися, перехопити ініціативу і завдати нищівної поразки ворогу.
Але збройні зіткнення тривали. Досягнути тимчасового примирення вдалося на початку 1980-х. Лідером ОВП став Ясір Арафат, який був готовий іти на компроміси і вміло домовлявся як з ізраїльськими, так і з міжнародними політиками.
Домовленості в Осло 1993 і 1995 роках між ОВП та Ізраїлем передбачали виведення ізраїльських військових з Сектора Гази та частини Західного берега і, надалі, створення окремої Палестини.
В умовах безвладдя, силу набрала радикальна організація ХАМАС. Вона терористичними методами посунула більш схильну до мирної боротьби ОВП. Почався новий етап військового конфлікту. За терористичними актами арабів слідували акти пацифікації з боку євреїв.
Угоди в Осло передбачали п’ятирічний перехідний період, під час якого ОВП, яка становила більшість в тимчасовій Палестинській адміністрації, мала разом з владою Ізраїлю керувати регіоном. Але по суті Палестину просто віддали в руки ХАМАС.
Врешті решт, байдужість міжнародних організацій та хижі сусіди, які “підгодовують” терористів-сепаратистів з ХАМАС, зробили свою справу. Чим закінчуються такі геополітичні розклади, українці знають як ніхто інший.
Слідкуйте за “Військовим кур’єром” у Facebook, Telegram та YouTube.