Деякі українці передчували початок війни з Росією за декілька місяців до введення військ. Так сталося і з сім’єю наступної героїні нашого проєкту.
Чи важко дитині зрозуміти, що в її країні почалась війна? Як збагнути, що існує світ за межами рідного міста? Чи можливо любити родичів з іншої сторони кордону?Читайте далі…
Привіт, я — Катя. Цієї осені мені виповнюється дев’ятнадцять років, а ще цієї осені буде вісім років з початку революції Гідності.
Усе своє життя я прожила у невеликому місті Світловодськ, що на Кіровоградщині. Пам’ятаю як у нас позносили безліч пам’ятників Лєніну. Здавалось би невеличке містечко, але у нас “Лєніни” були на кожному кроці. Мені не пощастило побачити як пам’ятники “літають”, проте я дуже зраділа, коли побачила що Ілліч біля школи зник.
Для мене війна почалася ще до подій в зоні АТО. Моїй мамі приснився сон, в якому бойовики увірвалися до нашої квартири та розстріляли всю сім’ю, тому найближчим ми переїхали в приватний будинок. Я не впевнена, що це логічне рішення, але я дуже полюбила новий дім. До речі, мої батьки не розглядали варіант переїзду закордон. Максимум в якусь іншу область.
Через декілька тижнів Росія ввела війська на територію Східної України. Мої батьки були дуже схвильовані, адже тато був призовного віку. Звісно, що ніхто не хотів, аби його забрали на службу. Напевно, їхні хвилювання передалися на мене. Я ніколи не вірила в Бога, проте коли ми з бабусею одного разу пішли в церкву, то я почала реально молитися. Здається, що молитви дванадцятирічної дівчини спрацювали, адже повістка йому не прийшла. Це було єдине про що я тоді хвилювалася.
Моє дитинство було звичайним та провінційним. Я б не сказала, що воно було дуже цікавим, але й поганим його не можна назвати. Батьки працювали на одному аграрному підприємстві, де мама була менеджером, а тато водієм. Після того як Росія відмовилась від українських та європейських молочних продуктів, наша родина зазнала сильних фінансових труднощів. Але не на довго, адже молочку в РФ почали провозити контрабандно.
Згодом мама вирішила, що не хоче більше працювати у цій сфері й почала розводити квочок прямо у дворі. Цим вони з батьком займаються й до цього часу. Моя мама взагалі дуже творча до всіляких подібних стартапів — вже поставила сонячні панелі, щоб продавати електроенергію, квочок розводить, на городі щось вигадує, а батько допомагає їй.
Знаєш, я й не сильно часто ставила питання батькам чи вчителям про події в Україні. Напевно, я почала цікавитися цим в класі восьмому, коли війна йшла уже пару років. Тим паче, що моя викладачка історії у школі дуже любила з нами розмовляти на цю тему. Ці розмови часто не стосувались теми уроку, просто хтось з однокласників міг щось сказати про Донбас і так спровокувати її. Але це були цікаві дискусії. Вчителька розповідала про те, що зараз відбувається на окупованих територіях, що це означає для України, яке історичне підґрунтя цього конфлікту, проводила паралелі між уже відомими нам війнами та революціями й таке інше.
Я дуже пізно зрозуміла, що війна надто близько. Років до п’ятнадцяти я жила у своєму світі, де за Світловодськом нічого немає. Інколи мені здається, що мій мозок видалив ці спогади, адже все відбувалося наче в тумані. Пам’ятаю, як ми дивилися телевізор, там показували відео з протестів, як я дізналась про Небесну сотню. Була дуже обурена через це, але не відчувала близькість цих подій. Здавалось, що це щось таке, що висвітлюють лише по телевізору. Батьки хотіли поїхати туди, відстоювати права українців, але їх зупиняв ремонт в будинку та ми з сестрою.
Загалом мама з татом завжди працювали то на роботі, то на городі, згодом грядки стали основним заробітком. Ми з молодшою сестрою ходили до школи, вчились. Ще я любила розповідати їй про те що в нашому домі є бомба, яка вибухне якщо вона щось не зробить, а їй тоді було десять років і вона реально в це вірила. Просто у нас був годинник, який весь час цокав, і я вирішила так познущатися з неї. Я вигадала, що цю бомбу заклали ще під час Другої світової війни (а будинку років тридцять). Мені тоді було шістнадцять років.
Мій найтепліший спогад пов’язаний з сімейною поїздкою в Коблево до аквапарку. Тоді ми майже тиждень жили в готельному комплексі, вікна якого виходили прямо на водяні гірки. Наш ранок починався з купання в басейні, а потім весь день каталися на цих гірках з сестрою. Тоді вже на третій день я вивчила всю музику, яку вмикали, за порядком.
Можливо моє тодішнє нерозуміння того, що бойові дії дуже близько було через те, що я майже ніколи не виїздила зі Світловодська. Я ніколи не була в Криму, я ніколи не була на Донеччині чи Луганщині. У мене там навіть ніяких родичів немає. Я знала про ці регіони не дуже багато. Єдине, що я двічі була в Києві, але це мені не допомогло перейнятися революцією гідності. Столиця мені здавалася взагалі іншим Всесвітом. Тоді я просто відчувала страх батьків і тому сама трохи тривожилась.
Я не розуміла, що таке бойові дії в реальному житті. Тобто для мене війна – це Друга світова, романи Ремарка, а не українсько-російська. Взагалі не уявляла як це відбувається, які можуть бути наслідки, але мене хвилював стан мами.
Дивно, що зі мною ніхто не говорив про події в країні. Взагалі ніхто, навіть в школі. Можливо через те, що я була ще маленька, а можливо просто вони самі нічого не розуміли. А серед однокласників ми більше переживали через те, що “ВКонтакте” заблокували, а не через те, що люди вмирають. Хоча я відчувала від дорослих якесь хвилювання, а інколи й страх, бо вони закупились валютою, забили весь підвал закрутками. Був навіть такий випадок, коли мама згадала слова моєї прабабусі, яка пережила Другу світову, і закопала на городі коробку з ниткою, голкою та іншими речами першої потреби. Обов’язково все треба було робити вночі, щоб сусіди не бачили. “Оці речі потрібно закопати на глибині більшій за штик”- казала бабуся, адже свого часу фашисти такою палицею перевіряли не сховав чи ти щось. Я впевнена, що мати так і зробила.
Вдома ми вперше заговорили про події на Сході лише у 2017 році, коли до нас приїхали невідомі нам родичі з якогось населеного пункту в зоні АТО. От тоді я вперше відчула, що війна дуже близько і вона торкнеться кожного. Цим родичам треба було десь пожити тиждень, щоб знайти постійне житло та роботу. Ми їм не відмовили, але у цей час ми з сестрою жили у бабусі. Думаю, що батьки нас залишили у неї, щоб відсторонити від страшних історій з передової.
Звісно, що не всі в моєму місті підтримували українську сторону в конфлікті. Наприклад, моя бабуся з Ростову сильно підтримувала Росію, дивилася пропагандистські канали на телебаченні. Мені здавалося, що її мета — посваритися з усіма родичами, адже кожне сімейне свято закінчувалось “з’ясуванням” стосунків на політичному підґрунті. Також сепаратистські настрої є в мого дядька, але ми з ним майже не спілкуємося. Пам’ятаю, що якось він був у нас в гостях і вони з батьком кричали один на одного через політичні погляди. Закінчилось все тим, що тато вигнав його з дому посеред ночі. Як не дивно, що дядько, що бабуся не мали якоїсь власної думки, вони транслювали ті думки, які чули на телебаченні.
Інша частина моєї родини живе в Петербурзі. Це моя тітка по татовій лінії, її сини та чоловік. Вони приїздили до нас кожного літа. Я дуже любила ці моменти, бо двоюрідний брат Вова був моїм найкращим другом. Але з початку війни вони не наважувалися переткнути кордон, адже боялися, що Вову заберуть до їх армії, а тітку виженуть з роботи. Вона працює вчителем у школі. Їхній родині дуже важко жити в Росії, адже вони мають проукраїнські погляди, а за це можуть і звільнити. Отак і розкололася наша родина. Сподіваюсь, що цього літа вони знайдуть шпаринку й приїдуть до нас.
Вдома ми не сварились до початку мого пубертату, адже до цього часу я не мала окремї точки зору. Перші сильні сутички почались тоді, коли світ навколо відкривався мені й він виявився не таким одностороннім як я вважала раніше. Я зрозуміла, що моє світосприйняття дуже відрізняється від батьківського. Наприклад, вони звикли, що робота це або в офісі, або руками. Іншого варіанту в їхньому світі не має. А я працюю дистанційно в креативній сфері, створюю контент для ютуб-каналів. Ми дуже часто сваримось із цього приводу, адже вони вважають, що це якесь шарлатанство.
У мене ніколи не було таких пацифістських мрій як “мир у всьому світі” чи щось таке. Я мріяла отримати золоту медаль, вступити до університету, знайти роботу, щоб робити гарні подарунки сестрі. Я завжди мріяла дати їй те, чого не було в мене. Наприклад, я мрію купувати їй гарні речі, іграшки, курси.
Війна в Україні триває вже сім років, а у моїй свідомості досі не вкладається, що я живу в країні, де в новинах розповідають про статистику смертей на Донбасі. На початку ж я думала, що це як з карантином, два тижні повоюють і розійдуться. А тепер війна стала частиною моєї реальності. Це страшно, адже я навіть не можу уявити, що вона колись закінчиться.
Анна Груздова, спеціально для “Військовий кур’єр України”