Майже кожний українець пам’ятає тривогу під час перегляду новин з Майдану. Тоді мало хто міг здогадуватися, що протест за Євроінтеграцію може закінчитись реальною війною. А що відчуває одинадцятирічна дитина, яка сидить вечорами біля телевізора і молиться, аби її батьки не постраждали від дій беркута? Як гуляти улюбленими вулицями й перестати бачити кров?
Читайте далі історію другої героїні нашого циклу…
Мене звати Ліза. Я народилася та виросла в Києві. Моє дитинство до Майдану було безтурботним. Я взагалі була активною дитиною, але не без допомоги батьків. Вони увесь час намагались мене запхнути в якийсь гурток, курси чи спортивну секцію. Також ми багато часу проводили разом. У нас була сімейна традиція — їсти лимонне морозиво на Хрещатику. Взагалі лимонно-шоколадне морозиво, яке там продається, вважається візитівкою центра міста.
Мої батьки майже ніколи не працювали на інших людей. Вони завжди хотіли побудувати щось своє і в них це вийшло. Моя мати фітнес-тренер та масажистка, а батько керує власною будівельною компанією. Напевно тому вони підтримують усі мої захоплення та сприяють моєму розвитку. Якщо я хотіла співати — батьки шукали гарного вчителя, хвалили мене, мотивували.
Усі члени нашої родини намагаються не сваритися зайвий раз. Звісно, до мого пубертату це було набагато простіше, але зараз ми працюємо над нашими стосунками. Проте, що б не сталося, я відчувала себе вдома затишно. Коли я поверталася додому після чергових конкурсів чи зборів, я відчувала сімейне вогнище, яке підтримували як зі сторони тата, так і зі сторони мами. Навіть така звичайна картина, де мати на кухні, а батько біля телевізора, дозволяє мені посміхнутися та відчути спокій.
Пам’ятаю як одного вечора я пізно повернулася додому, тоді якраз йшли новини, і мене охопила тривога і паніка. Там був сюжет з Майдану Незалежності, ще просто стояли студенти. Звісно, я не одразу зрозуміла що відбувається, проте у мене на душі було дуже дивне відчуття… а ще навіть не стріляли.
Я подивилася й продовжила жити своїм життям. Згодом за вечерею почула, що це вже не звичайний мітинг, починалося дещо набагато страшніше.
Мої батьки мають чітку проукраїнську позицію. Вони, як і я, готові боротися за свої права та гідне майбутнє, тому після роботи також ходили на Майдан підтримувати людей. Звісно, що 12-річну мене залишали вдома, адже це не найбезпечніший захід для дитини. Проте я теж слідкувала за подіями.
Пам’ятаю як я провела багато вечорів біля телевізора, поки батьки були на протесті. Я сиділа укутана українським прапором, який мені подарували батьки, посеред кімнати й молилася за те, щоб з ними нічого не трапилось, щоб взагалі ніхто не постраждав.
Проте не думайте, що вони були такими відважними й безстрашними. Вони боялися. Напевно, всі тоді боялися. Від мами я більше відчувала тривоги, ніж від батька. Мені здається, що його холодність була захисною реакцією.
Батьки не намагалися мене відгородити від цього і я їм за це вдячна. Вони відповідали на усі мої питання, розповідали чому і з якої причини вийшли люди. Також я багато спілкувалася про це з моєю старшою сестрою. Звісно, після цих розмов почала краще розуміти в якій країні живу. Усвідомила, що ніколи не зможу жити за кордоном. Більше того можу сказати, що у 2014 році я вперше сформувала якусь свою власну позицію — у мене було достатньо часу, аби дослідити та проаналізували події, зробити висновки, дізнатися про різні точки зору мітингувальників. Я навіть жалкувала, що недостатньо доросла, аби також піти на Майдан. Була б я студенткою, точно б не сиділа вдома. Проте усе, що я могла робити — чекати на батьків вдома, адже так від мене було більше користі, я б їм заважала.
Моя школа знаходилась в декількох кварталах від Хрещатика. Звісно, на класних годинах нам розповідали про революцію, показували відео. Нас хотіли не лише вберегти фізично, але й психологічно. Тобто зробити так, щоб ми менше хвилювалися, спираючись виключно на факти й події.
Також у школі проводили навчання, розповідали як нам правильно евакуйовуватися в екстрених ситуаціях. Ми повинні були швидко й без паніки формуватися у групи, дзвонити батькам і повідомити де ми знаходимось і що ми в безпеці. Далі вчителі допомагали нам правильно сховатися й чекати на допомогу.
Я мріяла, щоб усе кінчилось мирно й ці смерті були не просто так. Я бажала, щоб країна змінювалась в кращу сторону.
Одного разу я наслухалась пісень про Майдан, подивилася дуже багато патріотичних відеороликів в Інтернеті. Мене розчулило це до мурах по шкірі. Я відчула, що наш народ реально об’єднався, що ми всі сильні та йдемо до своєї ідеальної України незважаючи ні на що.
Ще пам’ятаю одне відео, де дівчина підійшла до беркутівця й обняла його. Вона сказала йому: “Ми ж з тобою один народ, ти такий як і ми”. Згодом вияснилось, що це був її хлопець. Вони опинилися з двох сторін барикад. Тоді я трохи не розплакалась, адже зрозуміла, що вони кохають один одного, проте ця дівчина вибрала відстоювати права України. Це дуже сильний вчинок.
Згодом, після завершення революції Гідності, ми з мамою вирішили піти на прогулянку й випадково прийшли на Майдан. Я була, м’яко кажучи, шокована, адже опинилася на кладовищі посеред української столиці — усюди стояли вінки, фотографії, квіти, люди, які досі прощаються з близькими, сліди крові на асфальті. Мені ця картинка досі сниться. Я не можу пробачити тій владі усі ці смерті.
Майдан залишив на мені глибоку рану, яка болить і ниє кожного дня. Я досі не можу зрозуміти, що там уже нікого не вбивають. Я досі не можу зрозуміти, що на Сході йде війна. Хрещатик для мене ніколи не стане таким яскравим та веселим. Інколи я досі бачу ті страждання і тих людей, які тут загинули.
Я очманіла коли почалась війна — як це так могло трапитися, що після різанини в Києві люди допустили щось набагато страшніше на Донеччині. Тому наступний для мене тривожний період почався з першою хвилею мобілізації. Це вже не було десь там, воно було всюди. Тоді вже не лише Київ боявся — в страху жила вся країна.
До нашого класу почали приходити діти-переселенці. Ми були щиро раді їх бачити. Я слухала їхні історії переїзду і зрозуміла, що насправді війна ще ближча до мене. З того часу у школі всі намагалися зайвий раз не підіймати тему війни, щоб не тригерити ані їх, ані себе. Нам не потрібні були слова, аби поділилися емоціями.
На щастя, мого батька не мобілізували, але на фронт пішов його брат. Він досі на передовій ризикує життям аби відстояти наші кордони.
Зараз пройшло уже 7 років з початку тих подій, але я досі не можу змиритися й прийняти той факт, що у 21 сторіччі люди вмирають на війні. Уже 7 років у мене стоїть невелика сумка зі всіма документами та необхідними речами на випадок нападу Росії на Київ. Чесно, я не поїду нікуди з мого міста при такому розкладі, я залишуся тут і буду захищати, але батькам простіше жити з іншою думкою.
До речі, у мене дідусь живе недалеко від Лисичанська і бабуся в Луганську. Вони мають сталеву проукраїнську позицію. Дідусь пастор у своєму селі та намагається будь-яким доступним способом допомагати бійцям — молиться, збирає та возить гуманітарну допомогу. Їм обом дуже тяжко приймати той факт, що в їхній дім прийшли люди зі своїми дивними порядками, проте вони тримаються. Я їх питала чому вони не переїдуть до нас, але дідусь сказав, що якщо йому суджено померти, то він помре на своїй землі, а не десь на втіках.
Анна Груздова, спеціально для “Військовий Кур’єр України”