Сім років тому дітям, які зараз стали повноправними громадянами України, було 10-11 років. Вони дорослішали з усвідомленням того, що в їхній країні йде війна, на якій помирають люди. Вони майже не пам’ятають як було “до”, але хочуть лише кращого “після”. У цьому циклі інтерв’ю ми розповімо вам яким бачили українсько-російський конфлікт діти з усієї України.
Першому герою нашого циклу Денису у 2014-му було 10 років. Що відчуває п’ятикласник, коли в країні починається війна? Як дорослішати з розумінням того, що в будь-який момент твого батька заберуть, можливо, на смерть? Чи спроможний ти не хвилюватися, коли за сніданком чуєш про кількість загиблих на фронті?
Мене звати Денис, зараз мені сімнадцять років. Я ніколи не бачив війни, проте багато чого чув про неї. Для мене все почалось одного вечора в п’ятому класі, коли ми з мамою та батьком сиділи біля телевізора. Тоді в новинах розказали про студентів, по яких відкрили вогонь на Революції Гідності. Я чув щось про мітинги, але вони здавалися досить мирними. Проте те, що я побачив на екрані мене шокувало та заворожувало. Мені навіть здається, що якби я був трохи старшим, то поїхав би на Майдан.
Напевно, найжорстокішою подією для мене стало двадцяте січня: я дивлюся телевізор, там показують відео на якому горить автобус, а поряд стоять протестувальники. Їх тоді почали розганяти холодною водою, а надворі був мороз мінус двадцять. У мене з’явилося питання “Як це? Як це можливо в демократичній державі?”. Тоді я зрозумів, що не хочу, аби Україною керувала людина, яка може собі дозволити так знущатися з інших людей.
Я виріс в невеличкому селі Моквин на Рівненщині. Ви можете знати його, якщо читаєте етикетки на туалетному папері, який у нас виготовляється. Загалом це звичайне село на Західній Україні, де живуть звичайні люди. У моєму дитинстві не було смартфонів та інтернету. Ми з друзями майже кожного дня їздили на річку, незалежно від пори року. Влітку купалися, а взимку бігали по кризі, грали в хокей та інколи уявляли себе рибалками біля ополонки. Одного разу я провалився під лід. Звісно, що спочатку налякався, а потім стало весело, а коли повернувся додому нормально так дістав від мамки на горіхи.
До речі, вона вчителька молодших класів. Робота з дітьми — її покликання. Я теж навчався в її класі. Мене трохи бісило коли їй доносили на мене, бо це означало, що вдома мене очікує “наганяй”.
Того дня взимку 2013 року мені хотілось розпитати у мами чому стріляють, але вона просто розплакалась. Я не розумів її тоді.
Мені здавалося, що після такого Янукович має сам піти. Але ні. Він вирішив, що людей можна просто брати й катувати. Коли вже йшов третій місяць революції, прокрадалася думка, що вона не закінчиться. Я досі ніяк не можу зрозуміти людей, які підтримували та підтримують тодішню владу.
Коли почалися події на Донбасі, у моєму селі ніхто не розумів, що відбувається. А коли почали забирати на фронт батьків моїх однокласників, відчувалась паніка. Батько підтримував Україну, але на війну не рвався. Коли прийшла до нього повістка ми дуже сильно злякалися, але, на щастя, виявилося, що він непридатний до служби. Але я все ж таки почав хвилюватися, бо тата моєї однокласниці та його брата-близнюка забрали в, наскільки я розумію, в Маріуполь, але точно не згадаю. Знаю, що в тому місті зняли відео, де БТР летить через барикади, це ще по всіх каналах крутили.
Це були люди, яких я знаю. Коли бачиш кадри де один брат рятує іншого, адже там горить БТР, ти починаєш розуміти, що це міг би бути твій батько. Це складно розуміти.
Одного разу в школі у моєї однокласниці сталася панічна атака. Її батько служив на фронті місяці зо два, але їй розповідав, що поїхав лише на навчання, що стріляють просто на полігоні. Коли вона дізналася правду у неї почалися часті зриви. Піком стало коли він не брав слухавку три години підряд і вона себе накрутила. Ми її намагалися заспокоїти, але звісно на уроки вона вже не пішла, просто сиділа біла як смерть до того моменту, поки він не вийшов на зв’язок. Звісно, ми всі дуже сильно любимо своїх батьків. Це було страшно.
У школі на уроках нам розповідали про ситуацію на Сході, а потім ми дискутували з приводу цього. Дехто у нашому класі навіть пересварився один з одним з приводу того, що в одного батько на передовій, а в іншого сидить у штабі. Це боліло.
Переглядаючи новини, я починав дізнаватися як влаштований світ, це здавалося якимось надто реальним кінофільмом. Іноді навіть урок нормально провести не могли — захоплювалися. Я дуже радий, що вчителі розуміли, що нам не байдуже.
Так, під час таких розмов я почав розуміти, що я українець. До цих подій такі речі не турбували мене. Я знав своє коріння, свою національність, але не усвідомлював себе частиною великого народу. У період 2014-16 років ми часто з батьками говорили про любов до нашої Батьківщини. Я навіть питав у них “А якщо війна почнеться у нас, куди ми будемо бігти ховатися?”. Але вони вважають, що де ти народився – там і знадобишся. Хоча вони мене максимально підтримували у моєму прагненні переїхати з села. А так куди б ми тікали? В Польщу? Мої односельці взагалі жартували, що під час Другої світової нас не могли в лісах зловити, то і зараз не зловлять.
На фоні новин з фронту я розумів, що люблю свою країну та хочу також брати участь в усіх процесах. Я зрозумів, що варто відстоювати народну позицію, а повертатися до “совка” взагалі не треба. Тому тоді я намагався допомагати як міг: в’язав камуфляжні сітки на трудовому навчанні, приносив гуманітарну допомогу, надсилав малюнки. А що ще тоді міг зробити 10-річний хлопець?
Звісно, що у свої 10-12 років я мав звичайні дитячі мрії. Тоді у п’ятому класі я тільки пішов у музичну школу на скрипку й мріяв бути відомим музикантом. А ще мріяв переїхати зі свого села, яке ласкаво називаю Клушею. Мої нові друзі в один момент навіть думали, що це справжня назва селища.
Одного разу до нашого класу перевівся хлопець з Макіївки. Він був єдиною російськомовною дитиною в селі. Не знаю через що, але ми його трохи побоювалися, проте намагалися підтримати, допомогти, особливо з вивченням мови. Потім він без жодних пояснень зник.
Згодом по селу пішли чутки, що його батьки заради вигоди залишилися на Донбасі, бо якимось чином були зв’язані з владою в так званому ДНР.
До речі, чув чутки про те, що на Західній Україні погано ставляться до російськомовного населення. Так от я такого ніколи не бачив. Як на мене, шовінізмом займаються лише дебіли. Звісно, інколи я прошу людей звертатися до мене українською, але не нав’язую це. Я проти агресивного ставлення, адже у людей з’являється відраза до мови.
У ті часи перед сном я любив уявляти про свою Україну майбутнього. Мені пощастило, що я рано почав цікавитися подіями країни. Я мріяв, що тут будуть жити максимально свідомі люди, які не просто сприймають, але й уміють аналізувати інформацію, які не просто йдуть за гарними лозунгами, а у яких є принципи.
Я б ніколи нікому не побажав жити у зоні бойових дій і навіть мати там родичів. Це страшно. На щастя, у мене не має знайомих, які живуть на Донбасі. Проте в Криму живе мати моєї хрещеної. Вони не могли виїхати у 2014, бо у них тоді тільки утворилась нова сім’я, народилась дитина. Чув, що їм трагічно було отримувати російський паспорт. Вони вирішили не ризикувати, адже не були впевнені чи допоможуть їм влаштуватися в Україні, чи видадуть їм квартиру. До того ж чоловік працює на кримську владу, а в Україні це може каратися законом. Вони вже звикли до зміни влади та пониженої якості життя. Але українські паспорти ще не викинули — сподіваються, що колись все повернеться на свої місця. До речі, я помітив, що в окупованих містах старше покоління більше тяжіє до України, ніж молодші.
Десь у п’ятнадцять років я звик бачити новини про загиблих, про нові обстріли. Війна на Сході стала для мене буденною. Я зрозумів, що вона вигідна як російській, так і нашій владі. Через це не впевнений, що ми побачимо мирний Донбас найближчі років десять. Тут навіть зміна президента Путіна не допоможе, адже схожих чиновників в Росії багато. Тоді вони будуть ще якийсь час продовжувати агресію — це політично вигідно. Проте одного дня війна закінчиться. Це буде велика перемога для незалежної України, але страшно, що Донбас, як і Крим, стане раковою пухлиною. Там не лише багато людей з російськими паспортами та промиті тією пропагандою, а й руїни замість міст та сіл. У країни не вистачатиме ресурсів на швидке відновлення.
Нещодавно я познайомився з хлопцем з ДНР, який вступив у Київ на бюджет, але ненавидить Україну. Так от той хлопець впевнений, що це українська армія розбомбила його населений пункт. А коли я спитав чого він вступив в Україну, а не в Росію, він не зміг нормально відповісти. Він нього йшли ненависницькі до українців настрої. Деяким людям потрібен ворог, але часто буває неважливо яким він буде.
Але не дивлячись на все, я радий, що українці нарешті об’єднуються, а наша культура та історія популяризується. Завдяки соціальним мережам з’явився тренд розмовляти українською. А тут ще ковід допоміг розвинути внутрішній туризм. Шкода, що українськомовна література пізніше з’являється в перекладі, також мало незалежного кіно рідною мовою. Проте це варто буде змінювати нашому поколінню!
Анна Груздова, спеціально для “Військовий Кур’єр України”