У першому своєму великому інтерв’ю виданню “Лівий берег” міністр оборони розповів що відправив свою помічницю на відпочинок до Єгипту де вона спілкувалася з росіянами, а сам він мріє “подивитися в очі Шойгу” та не очікує загрози від “білоруського народу”. Окрім того, майбутню українську армію нинішній голова оборонного відомства бачить якоюсь “приватною військовою кампанією” на утриманні іноземних держав, а теробороні “не довіряє” настільки, що не готовий надавати їй нічого окрім автоматів. Себе ж він вважає політиком, дипломатом та “старшим воїнським начальником”.

У НАТО не так вже багато базових принципів. Мабуть, найголовніший з них — це чіткий розподіл генерації та застосування воєнної сили. Цей принцип втілюється в життя жорстким розгалуженням компетенцій очільників воєнного відомства в уряді та керівників збройних сил. Тому міністри оборони там є цивільними й не можуть безпосередньо керувати військовими та військами.

На жаль, пострадянська політична система, яка зараз активно реставрується в Україні, попри те що більшість сьогоднішніх можновладців не пам’ятають не те що СРСР, а мабуть, і “бурхливі дев’яності”, продовжує демонструвати стійку живучість. В нашому випадку це полягає в тому, що всі тридцять років Незалежності людина, яка обіймає посаду Міністра Оборони України починає відчувати себе не “громадянським завгоспом”, завданням якого є ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ армії усім необхідним для ведення бойових дій(генерації сили), а “головним військовим начальником”, для якого Збройні Сили є підпорядкованою структурою, хоч згідно з чинним законодавством це не так.

Навіть після Революції Гідності та з початком російсько-української війни ця тенденція зберігалася. Міністр оборони генерал Коваль в червні 2014-го вимагав від керівництва АТО “штурмувати Слов’янськ танковими кулаками”. Його наступник Гелетей намагався керувати окремими операціями. Відношення міністра Полторака з начальником Генштабу Муженком теж були досить складними, але безумовний авторитет останнього дозволяв вирівняти ці “ваги” та не дати перетворити Збройні Сили України у політичний придаток оборонного міністерства. У 2020 році міністр оборони Таран вступив в прямий публічний конфлікт з головнокомандувачем ЗСУ Хомчаком, виборюючи собі політичний ресурс та владу.

Вочевидь таке “перетягування канату” не йшло на користь країні. Тому коли на пост міністра оборони було призначено Олексія Резнікова, досвідченого державного топменеджера, що не мав жодних зв’язків з армією, ті хто розуміє проблему зітхнули вільно. Бо з’явився шанс, що кінець кінцем вся ця національна гра у перетягання влади та повноважень між двома відомствами перестане бути симулякром принципу НАТО.

Але на жаль, вистачило усього чотири місяці для того, щоб непоганий цивільний керівник обернувся у чергового полководця, який “компетентний” буквально в усіх питаннях — від міжнародної політики до оперативного мистецтва.

Сто днів — типовий термін кредиту довіри. Тому тепер ми будемо розглядати всі дії та висловлювання Олексія Резнікова без компромісів. І зовсім не тому, що він “погана людина” або комусь не подобається, в нас немає сумнівів у його патріотизмі й порядності. А тому що вже восьмий рік ми знаходимося в стані неоголошеної гібридної війни з Росією, і не маємо права на помилки.

Редакція вже давно прослідковує прес-релізи МО, які в останні три місяці стали фактично персональним блогом міністра. Олексій Рєзников — буквально з кожного питання та після будь-якої події виказує свою думку, як класичний “експерт” з соціальних мереж. І це, на наш погляд, дуже поганий “дзвіночок”

Щоб не бути голослівними, проаналізуємо розлоге інтерв’ю, яке новий міністр дав виданню “Лівий берег”. Хочемо сказати що підготувалися до нього колеги дуже професійно, тому аналіз відповідей дає як кажуть багато “інформації для роздумів”

Дипломат — міжнародник

На пряме запитання Соні Кошкіної “І навіть кажуть, що наші західні партнери нагнітають ситуацію з якихось причин. Чи зрозуміло, з яких?” Резников розлого та незрозуміло розповідає що «Сьогодні в інтересах багатьох країн тримати Україну на перших шпальтах». Надалі, він видає кількісні показники російського угрупування на наших кордонах відштовхуючись з ВІДКРИТИХ ЗАХІДНИХ ДЖЕРЕЛ. Пробачте, але чи можна вважати компетентною таку відповідь, яка лічить не голові оборонного відомства, а тривіального політикана?

Справжній міністр оборони на питання чи не перебільшена з боку Заходу загроза, повинен був надати сухі цифри не “з інтернету”, а від власного Головного Управління Розвідки(яке невідомо чому досі підпорядковано цьому цивільному міністерству), при цьому акцентуючись не на кількості особового складу противника(реально це ні про що), а на чисельності у нього літаків, бойових машин, артилерії та ракетних систем — бо саме це головний фактор загрози.

Надалі справжній міністр би запевнив(або ні), що з точки зору співвідношення сил та засобів сторін (є такий показник, його знають професійні військові) ЗСУ можуть забезпечити стримання та знищення такої кількості сил противника, яке зробить для нього неможливим досягнення стратегічних цілей війни. Але міністр розсуджує не про спроможності армії, яку він повинен забезпечувати, а про допомогу Заходу, що власне є справою не його, а президента та МЗС.

На яких підставах Міністр оборони бере на себе повноваження Верховного Головнокомандувача та Міністра Зовнішніх справ, коментуючи політичні аспекти російської загрози?

Ще цікавий момент, якій свідчить про абсолютно цивільну(а тому дуже небезпечну для посади яку він займає) ментальність Олексія Резникова:

Але є ще один цікавий момент для аналізу: нині, в начебто час, коли наші партнери чи не на завтра вже очікують вторгнення повномасштабного, тих самих іноземних журналістів зі США, з Британії, Франції, Німеччини тощо – близько 400 анкет на розгляді для отримання акредитації, направляють у зону проведення ООС. При тому не військових журналістів. Як ви думаєте, чи дозволила б будь-яка держава своїм громадянам так ризикувати, якби була реальна небезпека тих масштабів, які вони припускають?

Пане міністре, якщо вам цього не пояснила ваша профільна заступниця пані Маляр, пояснимо ми. Для будь-якого справжнього журналіста на Заході освітлення бойових дій безпосередньо з міста подій — це шанс який випадає раз на життя. І якщо чиновники підконтрольних МО піар-департаментів, ресурсів та видань не горять бажанням попадати на передову, це не визначає що так думають інші. Тобто такий “акредитувальний ажіотаж” свідчить саме про те що на Заході загрозу вторгнення сприймають дуже реально.

Соня Кошкіна ставить своє питання вдруге, бо з першого разу вона відповідь не отримала.

Власне, про розбіжність оцінок – наших і західних партнерів – і хотіла запитати.

Відповідь — шокує.

Ще раз, важливо: дані в нас однакові. Оцінки дійсно різні. Але ми з Валерієм Федоровичем Залужним щодня проговорюємо ситуацію, аналізуємо з Генеральним штабом, що відбувається, оцінюємо факти. Щодня. А інколи й декілька разів на день. Окрім того, відбуваються зустрічі в Раді національної безпеки та оборони за участю представників розвідки, інших секторів безпеки та оборони: Міністерства внутрішніх справ, Прикордонної служби, Нацгвардії тощо. Дивимося зі всіх боків.

Тобто загрозу війни оцінює в Україні не Головне Оперативне Управління Генштабу для якого це – пряма компетенція, а якийсь дивний неформальний комітет, що більш нагадує “кружок по інтересах”. Може хтось і вважає це нормальним – ми ні. Бо напівцивільний комітет — це найгірша та дуже небезпечна форма керування війною.

Надалі хоч щось.

Станом на сьогодні (бесіда відбулася 27 січня. – LB.ua) ударне угруповання збройними силами Російської Федерації не утворено. Будь-який експерт військової справи скаже, що ударне угруповання має декілька ознак. Таких ознак сьогодні в сукупності не існує. Це не означає, що вони не можуть з’явитися завтра, якщо буде відповідне рішення в Кремлі. Воно може бути утворено, їхній потенціал дає можливість утворення ударного угруповання, але з часом. І ми точно побачимо, що відбуваються певні події, які демонструють початок утворення можливого ударного угруповання. Ми будемо заздалегідь це розуміти. Станом на сьогодні ситуація нічим не відмінна від весняного загострення. Хоча одна відмінність є. Це плюс 1000 кілометрів…

Власне цього було досить сказати міністру, а не розсуджувати про високі матерії та “колективний розум”.

Надалі на питання щодо оцінки загрози з боку Білорусі нам знов відповідає не воєнний міністр, а “склизький” політик.

Наразі ми не бачимо загроз від білоруського народу, але там готується проведення спільних навчань зі збройними силами Російської Федерації, і Білорусь зобов’язана пильно дивитися у бік кордону. Ми ж пам’ятаємо елементи гібридного впливу з боку Кремля на Польщу й Литву шляхом міграційної кризи. Це було тестування для країн НАТО та Євросоюзу на стійкість і об’єднаність – як би відреагувала європейська чи натовська спільнота, якби був серйозний прорив на територію Польщі чи Литви?

Про який ви “білоруський народ”, пане міністре? Є багатомільйонна країна з потужною армією, на чолі якої стоїть психічно нестабільний диктатор, що де-юре і де-факто є воєнним союзником Кремля. І тут ваша компетенція – не розсуджувати про “провокації з мігрантами”, а доповісти суспільству, чим і як ми готові прикривати ці 1000 км кордону з Білоруссю. Нагадаємо що саме так у 1941 році сталінський ГоловПУР запевнював що “німецький пролетаріат не буде воювати з радянськими солдатами”….

Так з якого боку нам очікувати нападу?

Зрозумівши, що чесну та компетентну відповідь на питання щодо реальності загрози від Резнікова отримати не вдасться Соня Кошкіна намагається уточнити щодо найбільш небезпечного напрямку вторгнення.

І знов міністр розсуджує за межами власної компетенції та повноважень — посилаючись при цьому не на плани що розроблює ГОУ ГШ ЗСУ, а на невідомих “експертів”.

Відповідь на наступне питання поставило редакцію у глухий кут:

С.К.: Ми пам’ятаємо слова президента про можливість окупації Харкова. Наскільки високою є вірогідність такої блискавичної наступальної операції із завданням відрізати шматок території і звідти шантажувати українську владу?

Ви спитали про вірогідність. На щастя, можу впевнено сказати: такої вірогідності немає. Поясню – чому. Тому що якщо ми кажемо про вірогідність, то це 100% імовірність з погляду слова. Якщо взяти теорію ймовірності, то вірогідність – це 100% імовірність. Такої 100% ймовірності не існує.

Пане Олексію, ви серйозно? Спробуємо перекласти ці “клічкізми” на українську. Тобто за думкою міністра оборони, у природі не існує вірогідності 100% ні для чого. А якщо вірогідність не 100%, то “Путін не нападе”… Редакцію така “арифметика” з вуст міністра скажімо так “трохи” лякає…

Ну а далі нам стало реально страшно.

Моя помічниця повернулася з відпустки з Єгипту, зустріла там багато росіян, із Сибіру. Вони мали абсолютно дружнє ставлення до українців і переймалися зростанням курсу рубля до долара. У них ходять чутки, що їм взагалі заборонять робити обмін на долари, щоб жити в парадигмі рубля. Фактично щоб приховати курсову залежність, щоб люди не бачили різкого погіршення.

Тобто ви зрозуміли? Помічниця міністра оборони відпочиває у країні, де напряму контактує з громадянами РФ. Питання, скільки з тих хто встановлював з нею контакт є представниками ФСБ або СВР?

Це було б смішно але не дуже. Бо факт що Міністр оборони під час загрози вторгнення відпускає за кордон представників свого ближчого оточення, людей що мають доступ до критично важливої для ворога інформації свідчить про те що всі розсудження про загрозу для нього просто балачки. Тут пробачте “або хрест або труси” – або ти віриш у загрозу і готуєшся до війни, або відпускаєш своїх підлеглих на відпочинок до Єгипту.

Далі на слушне зауваження Соні Кошкіної Але Росія не керується здоровим глуздом. Олексий Резніков знов пускається в демагогію.

Крим вони взяли абсолютно прагматично. Слабка Україна, відсутність стабільної центральної влади, можливість гратися в забавку під назвою «референдум», наша Конституція, в якій було помилково записано саме Автономну Республіку, юридично це могла бути Кримська область. Якби це була Кримська область, ніякого «референдуму», ніякого парламенту Криму, нічого б не було. Але історія не знає умовного способу. Тому маємо те, що маємо.

Вибачаємося за різкість, але це маячня. Ніяких сепаратних референдумів Конституція України не передбачає, тому чим є Крим – областю чи автономною республікою ніякого значення для ворога не грало. Хочемо нагадати пану міністру, що такі ж референдуми було проведено окупантами у Донецькій та Луганській областях 11 травня 2014 року, але дії сил АТО(в першу чергу ЗСУ) які створили лінію ізоляції, звели плани Путіна нанівець. Тобто міністр оборони, на жаль, ще й погано орієнтується у подіях 2014 року. Принаймні як для людини що переймається не тільки власним відомством, але й геополітикою…

Воєнна допомога Заходу

Надалі — серія питань про воєнну допомогу країн Заходу, на які Олексій Резніков відповідає знов не як міністр оборони, а як дипломат та особа яка приймає на себе функції президента. І підіймає теми які на наш погляд не повинен освітлювати взагалі. Коментувати чому і як ця допомога надається — це просто не його рівень. А ось про свої нагальні обов’язки – як цю допомогу прийняти та передати ЗСУ, як забезпечити при цьому максимально її ефективне використовування, як буде створена інфраструктура, підготовка спеціалістів? Цього ми не почули.

І знов питання поза компетенцією міністра

О.Б.: Кабмін днями відкликав законопроєкт про перехідний період на тимчасово окупованих територіях. Саме тоді, коли на його знятті з порядку денного активно почала наполягати Росія.

С.К.: Офіційно пояснили такий крок необхідністю виконати рекомендації Венеційської комісії.

О.Б.: Це є поступкою Росії чи спроба закликати її до діалогу?

Вочевидь Олексій Резніков знов займається не своєю справою, бо міністерство оборони повинно генерувати силу для ЗСУ, щоб військові здійснили у свій час повернення контролю над окупованими регіонами. Крапка. А перемовини з Венеційською комісією — це справи дипломатів. До того ж у нас є профільне міністерство з тимчасово окупованих територій. Але Олексій Резніков так не вважає.

Це була моя ініціатива звернутися до Венеційської комісії, розуміючи і ризики, і зауваження, і застереження. У нас було розуміння, що проєкт висновку, який мала написати Комісія, спочатку мав інший текст. Там добре попрацювали представники російської делегації. Він був не на користь України і дуже політизований….

Відповідь на наступне питання теж бентежить.

С.К.: Згодом ви заявили, що готові зустрітися з міністром оборони Російської Федерації Сергієм Шойгу за посередництва західних партнерів. Наскільки ймовірна така зустріч?

… відповів, що ініціативи такої не було, але якщо хтось її проявить чи організує, мається на увазі НАТО чи Євросоюз на полях Брюсселя чи Мюнхена, де в лютому відбудеться безпекова конференція, або під модерацією моїх колег – міністра оборони Сполучених Штатів чи Великобританії – чому б ні? Я готовий зустрічатися, розмовляти, відповісти на запитання, чи становимо ми їм загрозу. Можливо, поставити свої питання. Але саме віч-на-віч розмовляти з представниками Російської Федерації на цьому рівні немає жодного сенсу.

Даруйте. Але як можна собі уявити, наприклад зустріч голови воєнного відомства Рейху Кейтеля та міністра оборони СРСР Тимошенка у 1943 році для того, щоб запевнити, що СРСР не становить загрози для Німеччини? Пане міністре, ви заблукали і теж хочете “подивитися комусь в очі” як і ваш безпосередній начальник?

Ну і далі найцікавіші питання — бюджетні

На питання чому в нас оборонний бюджет найнижчий навіть польського міністр відповідає цікаво

“Збройні сили мають найвищий рівень довіри серед населення. І займають 22 місце в американському рейтингу військової потужності Global Firepower Index 2022. Вище, ніж Збройні сили Польщі та Канади. Наші Збройні сили сьогодні – найбільша сухопутна армія в Європі.

Даруйте, але це не смішне. Ми тут не в рейтинги граємося, а говоримо про відсіч російської агресії. І відповідь на таке питання з боку очільника оборонного міністерства повинна бути одна — “нам треба забезпечити армію цим, цим та цим. Для цього треба мати орієнтовно таку суму… “. І не розповідати про якісь безглузді з точки зору війни “місця”.

Надалі — мантра яку ми вже чуємо чотири місяці про “ракетну програму” якої не існує, та інші політичні розсуди та цифри “ні про що”, які можуть справити враження хіба що на тих хто зовсім не володіє питанням..

Але журналісти “Лівого берега” ретельно готувалися до інтерв’ю , явно розібралися у проблемі й намагаються “додавити”міністра. Який знов “приємно дивує”.

С.К.: У 2022 році виділили трохи більше від одного мільярда доларів на розвиток, закупівлю, модернізацію та ремонт озброєння і військової техніки. Це лише п’ята частина бюджету Міноборони, тоді як має бути третина – як у країнах НАТО.

Правильно. Але я – член уряду, де є ще 21 міністр. У кожного свої потреби і бюджетні програми.

С.К.: Але ми країна, що перебуває у стані війни!

О.Б.: З вкрай несприятливою безпековою ситуацію навколо державних кордонів.

Ми не можемо забути про Міністерство у справах ветеранів, про Міністерство соціальної політики, бо тоді внутрішня безпекова ситуація в нас буде страшніша за зовнішню. Завжди складність завдання і відповідальності будь-якого розумного уряду – тримати баланс загроз, ризиків, викликів і потреб. Тому в збалансованому режимі, так, не ідеально, але цей бюджет дозволяє нам забезпечувати належний рівень готовності Збройних сил до відсічі та поступовий розвиток.

Пане міністре оборони! Яке відношення ви маєте до потреб інших міністерств? Це взагалі компетенція не ваша, а прем’єра Шмигаля. Тому будь ласка, не відповідайте за всіх, а говоріть про своє відомство!

Далі Олексий Резников хизується нещодавнім підвищенням виплат для дуже нечисленного прошарку військовослужбовців – льотчиків та медиків. Це дуже добре , звісно. Але це — крапля у морі. Не реальне досягнення, а скоріше інфопривід для піару.

… станом на сьогодні запаси палива поповнені, набої є. Ми готові до відсічі.

Тобто паливо і набої — це перше що необхідно армії за думкою міністра оборони? А не протитанкові та протиповітряні засоби? Не ракетні системи? Даруйте, але це позиція цивільного блогера…

Чи потрібно витрачати мільярди на флот?

На питання чому колосальні гроші витрачаються на флот, роль та ефективність якого в чорноморському регіоні, м’яко кажучи, сумнівні для України отримуємо таку відповідь .

У нас є два водні басейни – Чорне і Азовське моря. І ми маємо забезпечити, щоб Україна могла без обмежень торгувати і вивозити зерно, метал та інші товари через Босфор і Дарданелли кораблями. А для цього потрібно забезпечити свободу судноплавства. Зробити це ми можемо лише за наявності потужного флоту.

Пане міністре, поясніть, будь ласка, який ви плануєте вибудувати флот, щоб він був спроможний “забезпечити свободу судноплавства” в умовах активної протидії з боку Чорноморського флоту РФ? Який сенс взагалі говорити про “свободу судноплавства” як задачу в умовах війни? Це теж говорить про відсутність мислення категоріями війни. На жаль.

О.Б.: Чому в рамках співдружності не купити в Туреччини за ті самі гроші самохідні артилерійські установки чи ударні безпілотники, які наразі нам більш потрібні, ніж корвет?

Це ви думаєте, що вони більш потрібні.

Резников жорстко “обрізає тему”. І це зрозуміло. Бо пояснити, чому гроші платників податків замість того, щоб закупати та розробляти реально потрібні “ще вчора” протитанкові й протиповітряні системи, та прямувати їх на покращення життя військовослужбовців – сьогодні витрачаються на незрозумілі “перспективні програми” він, мабуть, і сам не зможе.

Надалі – більше. Півмільярда доларів на флотські замовлення у Туреччини – це квіточки. Ягідкою, якою Резніков чомусь відверто хизується, є кредитний тягар у декілька мільярдів доларів, який навалив на оборонний бюджет Зеленський.

Паралельно Верховна Рада ратифікувала Рамкову міжурядову угоду між Україною та Великобританією щодо офіційної кредитної підтримки розвитку спроможностей Військово-морських сил Збройних сил України, про що президент Зеленський домовився з прем’єр-міністром Борисом Джонсоном ще влітку. Це відкриває нам чотири контракти з реалізації програми розвитку українського флоту вже з британцями. Ми співпрацюємо не тільки з Туреччиною.

С.К.: Наразі, на думку експертів, флот є чи не найслабшим місцем Збройних сил України. І все, про що ви говорите, орієнтовано здебільшого на перспективу. Та не вирішує нагальних проблем.

На це питання Резніков теж відповідає заплутано. Типу є нагальні потреби, а є “перспектива”. І це ще раз підтверджує що він та його відомство готується не до війни з Росією, а до класичного освоєння бюджетів. Бо якщо зараз не закрити саме нагальні потреби, то ніяких перспектив у нас просто може не бути…

ДОЗ помер, хай живе ТПЗ!

С.К.: Минулого року ДОЗ був виконаний на 98,8%, але формально – реальні гроші підприємства отримали лише на кінець року. Коли цього року почне реалізовуватися ДОЗ?

По-перше, ДОЗу більше не існує.

Єдина реальна реформа, яку здійснив Резніков (хоч це теж не в його компетенції) — це перейменування “Державного оборонного замовлення” (ДОЗ) у “Трирічний план закупівель” (ТПЗ). Не секрет, що попередником нинішнього міністра формування та виконання ДОЗ було фактично провалено, що коштувало йому посади, а новий міністр ситуацію за чотири місяці виправити не зміг. Тому, мабуть, він і вирішив “змінити вивіску”, щоб замаскувати цей факт.

Що стосується грошей, витрачених у рамках ДОЗ: станом на 1 грудня 2021 року в нас було 12 мільярдів невикористаних коштів. Ми з новою командою навели шурхоту і виконали замовлення на 99,8%. 300 мільйонів повернули в скарбницю. Чому? Тому що багато речей в різних напрямках були не в ідеальному форматі взаємодії з комітетом. А весь ДОЗ, зміни в ньому, погоджувалися з комітетом.

Тобто “шурхнули” кудись 12 мільярдів. Куди саме – Резніков не уточнює. Бо мова може йти, наприклад, про укладання контрактів на утримання апарату МО…

Надалі міністр розповідає як він бачить сферичну систему оборонних закупівель с вакуумі.

Армія сьогодні каже, що їй потрібно – скільки БТРів, скільки танків тощо. А ми замовляємо їх там, де вони краще виробляються. Тому я хочу створити в рамках реформи Міноборони два аналогічних до натовського NSPA агентства, такі собі «амазони». Одне буде займатися закупівлею озброєння, військової техніки, друге – засобами захисту, шоломами, бронежилетами, харчуванням, паливом, одягом тощо. Ми зробимо аналог «Прозорро» військового характеру, де будуть допущені сертифіковані виробники через реєстр, який вже утворений Мінстратегпромом. Так це зроблено в НАТО. Як у західних банках, наприклад: хочеш обслуговувати ці борди як юрист або аудитор, пройди всі перевірки, панелі допущення. Так само якщо хочеш продавати Україні озброєння або танки, джипи, вантажівки – пройди перевірку, будь у реєстрі, щоб тобі можна було довіряти.

Ми з міністром живемо на різних планетах? Система оборонних закупівель створена та працювала досить ефективно з 2015 по 2019 рік, поки її не розвалили вщент. І міністр не може цього не знати. Не може він також не розуміти що наша проблема полягає не в автоматизації цих процесів, а в тому що “рішали” знайдуть дірки у будь-якій комп’ютерній програмі, тому перше що треба зробити – це розставити на ключові посади критичну кількість чесних та патріотичних людей.

А ось тут у МО проблеми. Міністр доповідає про знищення ГУМР – Головного управління майна та ресурсів, як структури з великими корупційними ризиками. Це дуже добре, але чергова “казка про білого бичка”. Вивіску можна змінити. Але функції треба комусь виконувати. Тому на заміну ГУМР прийде черговий “центр” або по-модному “офіс”. Куди повернуться ті ж самі люди. Якщо міністр не в курсі, нехай поцікавиться долею ГоловКЕУ, яке протягом двох десятиріч було класичним зразком “корупційних ризиків”. На наш погляд таке “реформування” – це теж некомпетентний підхід.

Пріоритети озброєнь

О.Б.: Які пріоритети переозброєння України в найближчі три роки? Як би ви їх схарактеризували?

Міністр оборони перелічює трохи дивну послідовність – РЕБ. Безпілотні розвідники.

ППО, ПРО, єдина колісна база, стандартизація транспортних засобів.

Журналісти розуміють що в переліку відсутні протитанкові засоби і “допомагають” міністру.

С.К.: Чи збільшуватиме Міноборони замовлення на «стугни» і «корсари»?

Я не відповідатиму на це питання. Без кількісних показників це неправильно.

Отаке. Чому раптом це питання здалося міністру настільки складним, що залишилося без відповіді? А ось чому. У редакції є інсайдерська інформація про те, нібито керівництво МО вважає що велика кількість застарілих радянських ПТУР “Фагот” та щойно отримані “Джавеліни” повністю ліквідують танкову загрозу, тому на сучасні ефективні засоби вітчизняного виробництва( саме спом’януті “Стугни” з Корсарами”) “недоцільно витрачати гроші”. Тобто протитанкові засоби МО закупати не бажає? Дуже цікава економія…

Протитанковою обороною міністр не опікується. Що стосується проблемі більш актуальної, протиповітряної оборони, він виходячи з інтерв’ю вважає що пострадянські комплекси ППО досить ефективні. Це так, редакція це знає. Але міністр ані слова не говорить про сучасні ПЗРК, які за досвідом бойових дій 2014 року показали свою високу ефективність проти штурмової та бомбардувальної авіації (на жаль нашої, але це нічого не змінює). І також як і про “Стугни” – щодо критичного збільшення сучасних ПЗРК у військах – ані слова. Теж “економія”?

На питання про поганий стан українськох авіації журналісти отримали таку відповідь:

Спробую трохи поставити під сумнів ваш песимізм. Я був у відрядженні в Ізраїлі і мав можливість спілкуватися з місцевими виробниками, потужними, в тому числі державними, компаніями. Там фантастичний досвід, який ми, в принципі, теж розглядаємо: МіГ-29, Су, які в нас теж є на озброєнні, шляхом зміни авіоніки стають дуже-дуже ефективними в сучасному бою – на 40-60%. Тому не так песимістично все виглядає з погляду неможливості модернізації. Плюс, хочу нагадати, у нас велика кількість авіаційних заводів в Україні, які мають серйозний досвід капітального ремонту двигунів, а аеропланна і фюзеляжна історія ще працює і літає. Тому ми ремонтуємо і МіГи, і Су не тільки для України, а й для іноземних замовників. Не все так драматично.

Так, радянські планери дійсно добре літають. Але знову ж таки в умовах сучасного ППО вони потребують практично модернізації з нуля. Ніяких конкретних планів модернізації наше МО вочевидь не має. Мабуть, тому, що всі гроші на десять років наперед витрачені на “перспективний” флот…

Автоматизація управління військами. Тема яку підіймають нечасто

О.Б.: Було багато розмов про автоматизовану систему управління. Коли вона нарешті буде зроблена?

Є декілька розробок так званого тактичного рівня, стратегічного рівня, вони вже плюс-мінус на виході але, знову ж таки, повертаємось до відсутності комунікації – люди, які ці напрацювання робили, до вчора між собою не стикувалися ні технічно, ні програмно через конкуренцію. Якось на зустрічі в Ізраїлі я почув про таку річ, як «заборона канібалізму» – тобто заборона конкуренції у сфері кібербезпеки в інтересах національної безпеки. Я цю аналогію запозичив і оголосив кожному з розробників різних систем, що закриваю їх в одній кімнаті з заступником міністра оборони, і поки білий дим з труби не піде, тобто не приймуть консолідоване рішення (на кшталт прийняття рішення про обрання Папи у Ватикані. – LB.ua), вони звідти не вийдуть. Навіть не годуватиму їх, поки не домовляться між собою і не зістикують системи. На сьогодні вже є серйозні позитивні зрушення. Моя амбіція – цього року ми маємо завершити базові речі, і Збройні сили отримають АСУ.

І знову, даруйте бачимо тотально некомпетентний підхід до складної проблеми. Пане міністре, поясніть, будь ласка, чому, як і з оцінкою загрози вторгнення, шляхи розвитку автоматизації управління для ЗСУ визначаються шляхом намагань погодити інтереси розробників-бізнесменів які протягом двадцяти років не можуть домовитися як поділити цей ринок? Чи вважає пан міністр що саме таким шляхом ЗСУ отримають той, продукт що їм треба?

Грошове та матеріальне забезпечення військовослужбовців

Міністр декілька разів повторює дуже сумнівну сентенцію про те що “Збройні сили – найбільший роботодавець у країні”. Звучить красиво, але ні про що.

А ось розповідаючи про шляхи вирішення проблеми грошового забезпечення – фактично розводить руками. Бо фрази на кшталт Наша амбіція – поступово робити такі збільшення, наскільки дозволятиме ресурс. – елементарна відмовка...

Льотчики, медики, ССО, снайпери — це декілька тисяч чоловік у складі ЗСУ. І проблему загалом переведення їх до складу “еліти” на жаль не вирішує. Навіть навпаки, на погляд редакції така критична різниця в доходах створить соціальне напруження в середині армії…

Моя мрія – персональна, захищена картка військового, де зазначатиметься в тому числі обіг майна, яке йому видано, зброя, і одночасно вона буде перепусткою

Про те що у військових повинна бути єдина картка обліку ми чуємо з 2015 року. Але відкриємо “таємницю” — до цього часу не автоматизовані навіть продовольчі атестати. Тобто і військовослужбовець прибуваючи в іншу частину наприклад у відрядження повинен виписувати та здавати в штаб папірець… Чи вирішить це питання Олексій Резников? Зважаючи на те як він вирішує питання оцінки загроз збиранням комітетів, а автоматизації ЗСУ “запиранням розробників” — є великі у цьому сумніви…

О.Б.: Ви сказали про те, що підняти зарплату 260 тисячам військових складно. Багато експертів наголошують на тому, що варто було б скоротити чисельність армії, збільшивши тим самим матеріальне забезпечення. У Збройних силах працюють 46 тисяч цивільних співробітників, не військовослужбовців. Чи всі вони потрібні?

Відповідь цікава:

Ми це обговорюємо з головкомом. У ситуації загроз, які ми маємо, і площі нашої країни, кількості населення, відсутності в нас за спиною Альянсу, який міг би теоретично нас захистити, напевно, ми не можемо собі дозволити скорочення, виходячи з можливостей і планів оборони.

Редакція хотіла б таки знати, як будуть захищати країну оці 46 000 цивільних? Бо це чисельність загальновійськової армії. Навіщо вони потрібні?

Вразила ще одна сентенція міністра.

Мій прогноз – упродовж десятиліття Європа зрозуміє, що краще фінансувати українську армію як один з головних суб’єктів безпеки Європи. І українці будуть не оливки там збирати, а з гордістю носити військову форму, а європейці будуть за це платити. Я в цьому переконаний.

Що цим хотів сказали Олексій Резніков? Що українська армія перетвориться у таку собі державну “приватну військову компанію” (ПВК)? Як він взагалі собі уявляє такий механізм фінансування? Яки завдання і де доведеться виконувати за ці гроші українським солдатам? Бо ніхто нам не буде платити за оборону власних кордонів, це якесь фентезі.

Про національний спротив

Питання на сьогодні нагальне, закон набрав чинності, формується новий рід сил ЗСУ — Територіальна оборона. Але й тут Олексій Резніков більше зайнятий не результатом, а своїм місцем у процесі.

Перш за все з’ясувалося що про прописані в законі добровольчі формування, що стали останнім часом предметом багатьох дискусій, Резніков має дуже оригінальне уявлення.

Єдине, що дає закон – це третій рівень, добровольчі формування, які утворюються в маленьких селищах, населених пунктах за поданням командувача Сил територіальної оборони, в цьому випадку бригадного генерала Галушкіна, за рішенням головнокомандувача Збройних сил генерала-лейтенанта Залужного. Якщо в селі є тунель або міст, які мають стратегічні значення, але для їхнього захисту немає сенсу тримати там батальйон, може бути утворене добровільне формування з місцевих мешканців, які можуть використовувати мисливську зброю, не військову. Це означає, що вони все одно пройшли перевірку в нарколога, не мають судимості, якщо отримали мисливську зброю. Тобто місцеві мешканці, згуртовані під керівництвом Збройних сил, можуть утворювати добровольчі формування. Все решта, як то кажуть, від лукавого. Це принципова позиція.

Змушені констатувати – те що розповідає міністр не відповідає закону, де чітко прописано що зброєю такі формування забезпечує ЗСУ! Та й взагалі задача МО — забезпечити тероборону усім що необхідне, а як вона буде вдіяти та використовуватися — це компетенція ЗСУ.

Також з’ясувалося, що питання забезпечення формою тероборони Олексій Резников планує вирішувати коштом місцевих бюджетів. Таким чином фактично зізнаючись, що зараз МО забезпечити це не може. Закон був прийнятий ще у липні, але до початку січня ніхто з “ефективних менеджерів” навіть не поцікавився “за чий рахунок буде оцей бенкет”…

І для того, щоб рухатись швидко і не чекати, я підписав листа на кожного голову ОДА і голову КМДА з потребами для Збройних сил, а саме – для Сил територіальної оборони в кожному конкретному регіоні. Десь по приміщеннях, десь потрібна допомога з ремонтом, десь дати оснащення (ґрати, сигналізації, наприклад), десь це закупівля одягу, щоб забезпечити резервістів.

Далі розвиваючи тему тероборони Олексій Резніков закликає український бізнес “відкрити в Україні завод з виробництва шоломів і потужних бронежилетів натовського взірця “. При цьому каже що виробники бронежилетів в Україні є, але їх діяльність фактично заблоковано кримінальними переслідуваннями. Умовчуючи при цьому що такі переслідування з’явилися в першу чергу з політичних нагод. Цікава позиція. І, найголовніше логічна та послідовна….

Питання озброєння тероборони

С.К.: Чи будуть сили ТрО виключно легкою піхотою, чи передбачається забезпечення їх мінометами та легкими протитанковими засобами? У Литві ТрО, наприклад, мають на оснащенні «джавеліни».

Хочу нагадати, що Сили територіальної оборони є допоміжними до Збройних сил у цілому. Вони мають забезпечити завдання в межах своєї території в момент, поки йде повноцінне розгортання…. Можливо, якщо це буде дійсно ризиковий напрям і Сили тероборони будуть підготовлені, можливо, треба буде їх озброїти протитанковими засобами ураження. Це може бути «Стугна», «Корсар» за достатньої кількості, і якщо ми зможемо, умовно кажучи, їм довіряти.

Приїхали. Тобто люди з автоматами, таке собі “гарматне м’ясо” будуть першими зустрічати механізовані тактичні групи ворога під артилерійським та повітряними ударами? Дуже цікава проглядається тут “стратегія”

Боєприпаси

За словами міністра потреба в виробництві боєприпасів, принаймні для стрілецької зброї, є і МО готове укладати контракти з виробниками. Але будування патронного заводу – це інвестиції що окупаються орієнтовно десять років.

І тут є нюанс – наше законодавство не дозволяє підписати контракт від Міністерства оборони на 10 років з заводом, якого ще не існує. Треба збудувати завод, провести випробування, взяти на озброєння, тоді ми будемо готові купувати. І забезпечимо трирічний контракт у рамках Трирічного плану закупівель. Якщо не з’являться конкуренти, тоді купуватимемо ще три роки і ще три, і т.д.

Скажіть пане міністре який ідіот буле грати з вами в таку рулетку, підписуючи трирічний контракт на виробництво, що почне окупатися через десять років? Тобто оцей ваш бомбєзний “Трирічній план” який ви вигадали замість ДОЗ — це не ефективна реформа, а гальмо розвитку вітчизняного виробництва!

Мобілізація та збори тероборони

Часткової мобілізації міністр обіцяє не проводити.

Ми рухатимемося в інший спосіб: будемо працювати з формуванням Сил територіальної оборони. Їх будуть вчити, будуть нормальні польові навчання. І перше навчання ми почнемо з голів ОДА, РДА, плюс КМДА, звісно.

І знову даруйте, а хто це “МИ”? За підготовку резервістів відповідає ЗСУ, міністр оборони до цього не має ніякого відношення. І взагалі навіщо тут розповідати про “призов” голів місцевих адміністрацій? Був при Кучмі такий “ефективний” прем’єр Пустовойтенко який керівників держпідприємств вивозив на військові збори, і що? До речі КМДА такі навчання в Десні проводило спільно с ЗСУ торік кілька разів, і там були всі голови районів та Кличко. Тобто міністр оборони намагається “організувати та очолити” те що працювало ще до його вступу на посаду.

Висновок. Невтішний

Протягом двохгодинного інтерв’ю міністр оборони Олексій Рєзников відповідав на питання в межах своєї компетенції хіба що хвилин п’ятнадцять. Весь інший час він грав або політика-міжнародника, або прем’єр-міністра або “старшого військового начальника”.

Він не мислить категоріями війни та погано розуміється в реаліях протистояння з Росією.

Жодне ключове питання за яке власне відповідає Міністерство оборони не вирішене і замало того, шляхи їх вирішення міністр просто не бачить.

То може треба вже закінчувати з політикою, піаром, некомпетентними судженнями та обіцянками й зайнятися своїми безпосередніми справами – забезпеченням ЗСУ усім що необхідне для відсічі російської агресії?

Олександр Сурков, головний редактор “Військовий Кур’єр України“