Під час азійського саміту з питань безпеки “Шангрі-Ла” міністр оборони Індонезії запропонував “мирний план” для України. Практично одразу українське МЗС відреагувало на таку пропозицію та відкинуло її. Що це взагалі за “план”? І для чого ця затія Індонезії? Читайте в матеріалі “Військового Кур’єра”.
Читати далі: Індонезійський “мирний план” для України: що це було?“Мирний план” без миру
Міністр оборони Індонезії Прабово Субіанто на полях саміту “Шангрі-Ла” представив “мирний план” для України. Він передбачає:
– двостороннє припинення вогню;
– відведення військ на 15 км від лінії фронту, утворення демілітаризованої зони;
– розміщення миротворців ООН в демілітаризованій зоні та проведення референдумів на “спірних територіях” щодо їхньої подальшої приналежності.
Індонезійський чиновник навіть зауважив, що його країна готова буде відправити власні війська в якості миротворців ООН.
Зважаючи на дані пункти, цілком очевидно, чому і в МЗС, і в Міноборони України відреагували не просто скептично, а відкинули будь-який натяк на можливості його реалізації. На Заході теж розкритикували пропозицію Джакарти, тоді як Пекін цілковито підтримав її.
Головною проблемою даного плану є те, що миру в ньому немає. Перш за все, в контексті того, що він фіксує за росією ряд захоплених територій України. По-друге, лінія фронту проходить і державним кордоном України. Відповідно, росія має відвести на 15 км війська і своєю територією. І за логікою в Бєлгородській, Курській та Брянській областях теж мають пройти референдуми. Очевидно, що москву такий сценарій не влаштує. Не говорячи про те, що миротворчі місії ООН затверджуються Радою Безпеки.
“Мирний план” як піар для самої Індонезії
Джакарта, висуваючи свою пропозицію, прекрасно розуміла, що ні Київ, ні його західні партнери всерйоз її не розглядатимуть. Очевидно, що й москва, для якої навіть сама пропозиція посередництва є принизливою, теж не дала б згоду. Звідси виникає питання: для чого ж Індонезії виходити із заздалегідь провальним “мирним планом”?
Слід розуміти, що Індонезія – це найбільша за кількістю населення мусульманська країна світу. Майже 87% з 280 млн мешканців Індонезії – мусульмани. Джакарта, оперуючи чим фактом, традиційно претендує на лідерство в ісламському світі. Разом з цим Індонезія є четвертою у світі державою за кількістю населення. Враховуючи дані факти і площу в 1,9 млн км2, Джакарта стає доволі важливим гравцем в Азії.
Доцільно згадати, що саміт “Шангрі-Ла” є ключовим в Азії міжнародним майданчиком з питань безпеки. Цьогорічна зустріч мала ще більше значення, оскільки на ній були присутні і США, і Велика Британія, і Канада, і Австралія, і ряд країн ЄС, а також Україна. Тобто, саміт не мав форму суто “азійського”. Він став важливим простором для комунікації між багатьма країнами світу.
Індонезія досить вдало скористалася цим майданчиком. До того ж, Джаркарта просто пішла за загальним трендом. Тут варто згадати і спроби посередництва Білорусі (як й ідею “білоруських миротворців” доби АТО/ООС), Туреччини, Казахстану, Бразилії, ряду африканських країн та Китаю. Широкомасштабна агресія рф проти України має епохальне значення, яке світ осмислюватиме й після її закінчення. Тому “мирний план” Індонезії – це не що інше, як спроба Джакарти підвищити свою геополітичну вагу.
Пропозиція Індонезії як відображення азійського бачення агресії рф
Варто згадати, що в часи Холодної війни Індонезія претендувала на роль лідера Третього (некапіталістичного і несоціалістичного) світу і за часів правління як Ахмеда Сукарно (1945-1966), так і Мухамеда Сухарто (1966-1998). Нині Індонезія позиціонує себе нейтральною державою, яка розвивається особливим шляхом. Така філософія притаманна багатьом країнам, котрі вийшли на шлях потужного економічного розвитку і прагнуть перегляду існуючої Ялтинсько-Постдамської системи міжнародних відносин. Не варто забувати, як Індонезія анексувала в 1975 році Східний Тимор, порушивши міжнародне право.
Фактично такою риторикою керується й росія, яку “обдурив Захід після розвалу срср”, і Китай, який “несправедливо обділений і утиснений США”. Азія – найбільша за площею й кількістю населення частина світу. Наприклад, керуючись цим, Китай і, меншою мірою, Індія, намагаються стати центрами прийняття глобальних рішень разом з Вашингтоном, Парижем, Лондоном і москвою. Дещо менші азійські країни, такі як Індонезія, теж дотримуються такої лінії.
З позиції Джакарти агресія рф проти України – це суто європейська справа, результат “гегемонії США”. Водночас, Індонезія, як країна, що швидко розвивається, страждає від наслідків “великої війни” – зростання цін на енергоносії та продукти харчування, тиск з боку США та інших країн Заходу щодо приєднанння до санкцій проти рф. Тому Джакарті вигідно, щоб війна закінчилася. Водночас, як і Китай, Індонезія не хоче перемоги України, оскільки це означатиме перемогу Заходу і крах будь-яких надій на отримання геополітичних балів. Не говорячи про перебудову світу на свою користь.
Саме тому Пекін і підтримав мирний план Джакарти, оскільки він повністю відповідає його політичній лінії. До того ж пропозиція Субіанто дозволяє Китаю знизити негативний ефект від фіаско свого спеціального посланця Лі Хуея. Пекін, вказуючи на Джакарту, немов говорить: “Бачите, не одні ми так вважаємо”.
Україна та цивілізований світ ще не раз зіткнеться з подібними пропозиціями, ініціативами та планами. Це лише зайвий раз доводитиме, що Україна знаходиться на правильному шляху й поразки росії бояться лише ті держави, які не розділяють загальнолюдські цінності.
Данило Древницький