Дев’яте травня залишається для росіян згадкою про стан «морального переможця», до якого звертаються як до наркотичного засобу, щоб забути про сімдесят років марних зусиль, військових поразок і воєнних злочинів.
Навіть самі росіяни щотравня відчувають когнітивну втому та інформаційний токсикоз, викликані нестримним «культом Перемоги» в РФ. То що ж змушує російську владу вкидати мільярди карбованців у пропаганду радянського внеску в перемогу над нацизмом, якій виповнюється нині 76 років? Відповідь проста – щоб стерти з пам’яті 76 років поразок, принижень і розчарувань, протягом яких лідерам СРСР та РФ жодного разу не було нагоди стати в позу «морального лідера» і не бути при цьому викритим у відвертій брехні, маніпуляціях чи навіть військових злочинах.
Пхеньянські іхтамнети
Першим великим військовим конфліктом після Другої світової війни, яким “таємно пишаються” росіяни є Корейська війна 1950 – 1953 років. ЇЇ зазвичай сприймають як типове локальне протистояння супердержав – СРСР і США, що смикали за ниточки місцевих маріонеткових армій. Реальна ситуація була складнішою. Сталінський СРСР вельми обережно підтримував інші комуністичні режими, уникаючи небезпеки втрутитися у повномасштабну ядерну війну з рештою світу. Крім того, позиція єдиного правильного теоретика марксистської доктрини змушувала Сталіна дистанціюватися від тих комуністичних лідерів, які не були під його тотальним контролем. Замість прямого втручання в місцеві справи практикувалася дипломатична підтримка в ООН та військово-економічна допомога. Радянський Союз став заручником цієї політики 25 червня 1950 року, коли Рада Безпеки ООН одноголосно ухвалила засудити північнокорейську агресію та надати військову допомогу Республіці Корея. Радянська делегація могла б ветувати рішення, але була відсутня на засіданнях через бойкот, пов’язаний з недопущенням КНР до складу ООН.
Від повної поразки перед контингентом військ ООН Корейську Народну армію порятували «китайські добровольці» – наприкінці війни чисельність китайської «проксі-армії» в Кореї зросла до 3 млн. Радянська допомога обмежилася технікою та авіакорпусом «іхтамнетів» на МіГ-15, яким заборонялося наближатися до лінії фронту ближче ніж на 100 км. Повного панування в повітрі їм не вдалося завоювати через швидку появу грізного супротивника – американського винищувача F-86 Sabre. Попри поширену в РФ думку, «Сейбри» зарекомендували себе в корейському небі загалом краще ніж «МіГи», завдяки досконалому технічному оснащенню, новітнім радіоелектронним прицілам та комбінезонам, що захищали від перегрузок.
У підсумку, Радянський союз, вклавши величезні кошти, найновішу техніку та надавши допомогу спеціалістами, отримав у якості результату хіба зміцнілу самовпевненість Мао Цзедуна і Кім Ір Сена, що мало наслідком подальше дистанціювання цих диктаторів від СРСР у наступні десятиліття. Сполучені Штати натомість отримали цілісінький «МіГ», переправлений північно-корейським пілотом-утікачем у вересні 1953 р.
Недоперемога Північного В’єтнаму
Традицію воювати «іхтамнетами» без переконливого результату СРСР продовжив у В’єтнамі. Попри те, що цей локальний конфлікт завдав суттєвої шкоди престижу США, і ще більшої – громадянському миру всередині країни, СРСР не вдалося ефективно скористатися слабкістю супротивника. Після короткотривалого успіху операції «Тет» 1968 року, територія під контролем В’єтконгу скоротилася в кілька разів, а від нальотів тактичної авіації, вразливої до в’єтнамської ППО, американські ВПС перейшли до «килимових бомбардувань» недосяжними для в’єтнамців B-52.
Cправжньою причиною виводу військ США з Південного В’єтнаму були зміни в американській громадській думці, хоча суто у військовому відношенні північний В’єтнам зазнав поразки. І хоча вивід американських військ з В’єтнаму 1975 року міг би стати моральною перемогою комуністичного блоку, «ведмежа» спроба навести лад в Афганістані повністю нівелювала і цю перевагу для СРСР.
Афганський синдром
Недолуго проведений комуністичний переворот і подальша підтримка режиму «Демократичної республіки Афганістан» у 1979 – 1989 роках є класичним прикладом війни без перемоги, яка виснажила матеріальні ресурси СРСР, і без того скорочені падінням цін на енергоносії. Афганська війна завдала радянському суспільству масштабної психотравми, від якої воно не змогло оговтатися.
Розгроми в Сирії та Єгипті
Немає чим пишатися сучасним росіянам і згадуючи участь СРСР у конфлікті на Близькому Сході. Попри широкомасштабну підтримку радянською технікою та «іхтамнетами», коаліція арабських держав виявилася нездатною ліквідувати «ізраїльський плацдарм» у Палестині. У 1967 і 1973 роках Ізраїль, оточений кільцем ворогів, примудрився вщент розбити ворожі сили, що переважали ЦАГАЛ у кілька разів. Співвідношення втрат у боях на Голанських висотах було 1:6 на користь ізраїльтян, а фото з уламками радянської бронетехніки побачив увесь світ.
До 1991 року стало остаточно зрозуміло, що радянська військова техніка виглядає доречною лише як дешевий варіант озброєння для армій бідних держав третього світу. Виняток складали хіба деякі види ракетного озброєння та авіації. Масова уніфікована зброя для некваліфікованих призовників, що добре спрацювала у Другій світовій війні, виявилася неефективною в наступні десятиліття. Нерозуміння цього, безперервне та бездумне перенасичення збройних сил бронетехнікою посприяли колапсу радянської економіки у 1980-ті роки.
То де ж перемоги?
Радянські часи минули, але у спадкоємиці СРСР приводів святкувати перемоги також немає. Практично кожна військова кампанія РФ починаючи з 1991 року, спрямована на відновлення престижу супердержави, зазнала гіркої поразки. Немає, мабуть, потреби пояснювати, чому до найганебніших пфейлів варто віднести Першу Чеченську війну 1994-1996 рр. Але й поновлення бойових дій у 1999 році, що виявилося трампліном Путіна до диктаторської влади, не принесло росіянам ані полегшення, ані гордощів за країну. Звичними стали побоювання терактів, підозри щодо участі самої влади в терористичній діяльності, всесильність чеченського лідера Рамзана Кадирова. По суті, сучасна РФ сплачує величезну данину Чечні, залишаючи їй повну свободу внутрішньої політики в обмін на формальну лояльність Кремлю.
Україна – стратегія випаленої землі
Будь-яка територія колишнього СРСР, за яку вчеплялися російські війська, перетворювалася на пустелю – Абхазія, Придністров’я, Північна Осетія і ОРДЛО тому яскраві приклади. Понад те, і в поточній війні з Україною, яка багатьма росіянами в чорносотенному угарі здається ознакою відродження великої держави, росіянам не вдалося досягнути жодної поставленої військової мети (хіба що за винятком власне окупації Криму, за яку довелося заплатити статусом ізгоя на міжнародній арені). Те, що з українського боку оцінюється як провал нашої «злочинної влади», в реальності є поразкою «бліцкригу», причина якої полягає у преоцінці власних сил і самозаглиблення у власні ж пропагандистські концепції.
Путіну не лише не вдалося анексувати території запланованої «Новоросії» від Харкова до Одеси, але й надати екстрену військову допомогу поза планом, щоб порятувати владу терористів у Донецьку та Луганську. Що справді вдалося роспропаганді, так це формування образу блискучих «перемог» під Іловайськом і Дебальцевом. Насправді ж, перша є одиноким випадком провалу комунікації на тлі загалом успішного реагування ЗСУ на вторгнення батальйонних тактичних груп у серпні-вересні 2014 року. Щодо другої – редакція ВКУ щиро дивується парадоксу інформаційної війни, який перетворив на ганебну поразку успішну оборонну операцію українських військ, що поставила хрест на сподівання Путіна вигідно завершити агресивну війну.
За вигадані перемоги і за плацебо від фантомного радянського болю населенню РФ доводиться платити карбованцем і зниженням рівнем життя. Попри всі зусилля російської влади, образ «Русскава міра» залишається вкрай непривабливим, що і змушує Путіна і всіх «патріотично налаштованих» росіян кидатися в обійми вигаданої ними ж історії про величну перемогу радянсько-російсько-православної імперії. Дев’яте травня залишається для росіян згадкою про стан «морального переможця», до якого звертаються як до наркотичного засобу, щоб забути про сімдесят років марних зусиль, військових поразок і воєнних злочинів.
Павло Лісовий. Спеціально для Військовий кур’єр України