Війна, яку веде з нами Росія мая ярко виражений гібридний характер. Це означає що одним з основних ресурсів для бойових дій сьогодні є не танки та літаки, а в першу чергу інформаційна складова. І цей підхід докорінно змінює не тільки оперативні, а й стратегічні схеми. Чи враховує це наше військово-полиітичне керівництво?
Зеленопілля – стройові смотри під час війни.
Розпочнемо з нещодавнього історичного уроку. У червні 2014 року, після виведення сил сектору «Д» на позиції вздовж кордону, неподалік невеликого населеного пункту Зеленопілля Луганської області було організовано базовий табір «Кордон». він служив пунктом для забезпечення та посилення підрозділів, які вже знаходилися під Ізвариним та Краснодоном, крім того, перекривав важливу лінію комунікації противника – трасу, що йде з Росії через Довжанський на Красний Луч. На території табору було зосереджено велику кількість техніки та боєприпасів, при цьому заходів щодо забезпечення охорони та оборони табору, а також основних правил безпеки місцевим керівництвом практично не дотримувалися.
За свідченнями військовослужбовців 79 бригади, які отримали серйозний бойовий досвід під Слов’янськом, після прибуття в табір вони були здивовані тим, що побачили. Табір розташований в шести кілометрах від державного кордону був наметовим містечком, практично без інженерних укріплень і підземних укриттів. Техніка, а також машини, навантажені боєприпасами, були як на навчаннях вишикувані компактно, «під лінійку». З військовослужбовцями проводилися планові заняття зі стройової підготовки, працював військовий кінотеатр.
11 липня приблизно о 4:30 ранку по табору був нанесений точний і масований артудар. Внаслідок обстрілу табір був фактично знищений. Загинули близько двадцяти людей, понад сотня дістали поранення. Подія набула широкого суспільного резонансу і була відразу ж використана противником у пропагандистських цілях.
До чого ми все пригадуємо? Справа в тому, що Україна сьогодні нагадує саме цей табор. Всі активно розповідають про вторгнення, що буде найближчим часом, малюють схеми напрямків ударів. Слідкують за виступами та перемовинами політиків. Підраховують сили росіян що накопичені біля наших кордонів. Але при цьому продовжують здійснювати дії, які більш нагадують не посилення військ на вірогідних напрямках наступу, а саме зеленопільські стройові смотри….
Готуємося до минулої війни?
У двадцятому сторіччі по території України пройшли битви двох світових війн. Планування великих операцій з масовим застосуванням піхоти та артилерії, а надалі бронетехніки та авіації надало штабам усіх учасників цих подій потужний досвід панування таких операцій, в першу чергу з урахуванням географії та логістики. Тоді ж було сформовано певні оперативні шаблони.
Так, у радянської воєнної справі, вже з урахуванням потужних військових навчань сімдесятих років, найбільш ефективним напрямком наступу на Захід вважався “харківський” напрямок. Зломавши оборону “в центрі” можна було вийти до Дніпра для захоплення правобережних плацдармів.
Другим по вірогідности вважався напрямок південний, де потужними десантними операціями передбачалося вийти у тил противнка та розвивати надалі наступ у західно-південному напрямку.
А ось північний напрямок – Брянськ-Чернигів та Мозир-Овруч-Іванків в оперативних планах СРСР майже ніколи не розглядався. І для цього було певне підгрунтя. Якщо подивитися на мапу ми бачимо тут чисельні лісові масиви, болота, водні перешкодження, нерозвинену дорожню структуру.
Дійсно, це не дає можливости переміщувати та розгортати на цих напрямках полки та дивізії. І навпаки оборонятися там відносно легко.
Але все це вірно для минулої війни. Якщо для Сталіна у 1943 році стратегічною метою було захоплення Києва за будь-яку ціну в ідеологічну дату 7 листопада, і для цього протягом трьох місяців відправлялися на вірну смерть сотні тисяч бійців, то у Путіна є також ідеологічна складова, але вона інша.
В умовах гібридної війни не треба ламати нашу оборону в зоні ООС. Досить показати по російським каналам та підконтрольними українським ЗМІ декілька відеосюжетів “російські танки під Києвом” щоб викликати масову паніку у столиці. Та, найголовніше, потужну та системну політичну кризу, в порівнянні з якої три “перехідних” місяця – від втікання з Києва Януковича до обрання президентом Петра Порошенка, будуть здаватися зразком виваженості та організованості.
Як це буде сьогодні
Сьогодні, у випадку раптової недієздатності уряду та Верховного Головнокомандувача дефіцит влади безумовно тим чи іншим способом буде заповнено.
Але по – перше, для цього знадобиться від трьох до семи діб, а цього терміну під час вторгнення у нас просто не буде, бо Путін використає саме ці дні!
По-друге, навіть якщо керування країною відразу ж прийме патріотична та сильна людина, то неминуча така ситуація, коли командири та чиновники на місцях не стануть відразу виконувати його накази – як це було в березні-квітні 2014.
По-трете – не буде нічого кращого для Кремля, ніж політична криза, як привід для виправдовування своєї агресій та введення “Миротворців” для “захисту рускіх людєй” – ми це вже бачили у Донбасі.
А швидкість та раптовість такого гібридного вторгнення може забезпечити саме овруцький напрямок, тому що він найближчий до Києва. І великі сили тут не потрібні. Буде досить навіть демонстраційних дій.
Тому цього сценарію не можна припустити ні за яким чином.
Але що ж відбувається на сьогодні північному напрямку?
По перше – Овруч та Іванків не входять в зону ООС з відповідним правовим статусом військових підрозділів. Та якщо б навіть такий статус і був, то скористатися їм було б нікому. Бо навіть ті відносно невеликі сили, які були туди передислоковані у 2018 році, улітку 19 го були усунуті та не поновлені по сьогодні, незважаючі на прямі попередження з Вашингтону.
Так, у регіоні дислоковано дві бойові бригади – 95-та ( Житомир) та 30-та (Новгород Сіверський) Але під час повномасштабного вторгнення в якому буде широко задіяна артилерія та авіація, в умовах коли йдеться не навіть не за доби, а за години, швидко перекинути туди сили скоріш за все просто не вдасться.
Існує ще таке заперечення, що нібито овруцький напрямок передбачає вторгнення з території Білорусі не Росії. Але в своєму нещодавньому інтерв’ю екс-головнокомандувач Віктор Муженко дуже чітко показує що накопичення військ біля наших кордонів там розпочалося ще с 16-17 років, незважаючи на мінські перемовини та дипломатичні стосунки.
Окрім того, що Білорусія Лукашенка – воєнно-політичний сателіт Россі, для Путіна це ще й чудова “прокладка”. Скористатися загальною напруженістю, як, наприклад з мігрантами, спланувати провокацію як це зробив Гітлер у 1939 перед тим як розпочати вторгнення у Польщу, або Сталін у 1940 році у Фінляндії, ввести разом з білоруськими російські сили, а потім все “списати” на нелегітимного мінського диктатора – це і є класична операція сучасної гібридної війни.
Альтернативний сценарій
Що ж треба робити? По перше, якомога швидче перекрити всі танконебезпечні напрямки вторгнення на північних кордонах. Для цього не потрібні бригади та навіть батальйони. Буде досить рот або підсилених протитанкових взводів, які оснащені сучасними системами, такими як “Стугна” та “Джавелін”, а з повітря прикриті переносними зенітно-ракетними комплексами.
А тепер уявіть собі таку картину. Вторгнення росіян розпочинається з півночі. Але замість “відосиків” з танковою колоною що без перешкод прямує через Іванків на Київ, світ побачить іншу картину. Масу російського паленого заліза, що не доповзло навіть до Овруча, і було зупинено нашими протитанкістами. При цьому інтерв’ю західним каналам будуть давати не охоплені панікою кияни, а перелякані російські та білоруські полонені.
Саме ось така точкова операція може не тільки зупинити велику війну, але й докорінно змінити загальну політичну ситуацію в Україні, змінити її місце у світових пріоритетах.
Бо той хто не мислить зеленопільскими “стройовими смотрами”, а готується до реальної війни та вміє “показати зуби” – переможе, незважаючи ні на яки переваги ворога.