fbpx

З району ООС після ротації в Конотоп, повернулася окрема мотопіхотна бригада ім. гетьмана Івана Виговського. Ми зустрілися з командиром бригади, полковником Кащенком Дмитро Валерійовичом. він добре відомий як військовим, так і цивільним. Кадровий військовий, закінчив з відзнакою Харківський інститут танкових військ.

Війну розпочав командиром танкового батальйону славетної холодноярської механізованої бригади. Під час боїв за Донецький аеропорт був двічі важко поранений, але після тривалого лікування повернувся до строю. Нагороджений орденами Богдана Хмельницького ІІ та ІІІ ступеню (відео наприкінці інтерв’ю).

У вересні 2015-го року вступив до Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, який закінчив у березні 2017-го року. З вересня 2019 року – комбриг.

Усміхнений, спокійний, розмовляє короткими, влучними реченнями. Не уникає, як то кажуть, «командної лексики».

– Отже, пане полковник як вам командується бригадою? На що Ви звертаєте особливу увагу як бойовий командир?

– Командую бригадою вже третій рік. Командується як усюди: є свої плюси, мінуси, є чим похвалитися. Є моменти, за які соромно, думаєш, чого ще не зробив. По-різному. Колектив бригади, поклавши руку на серце, найкращий, надійний. Усі, кому було з бригадою не по дорозі, вже з неї пішли — хтось раніше, хтось пізніше. Зараз бригада повернулася з району ООС, на жаль, зазнавши втрат – загинуло 10 осіб, були і поранені.

З нового – на фронті ми дедалі більше маємо справу із повітряною компонентою. Я не кажу про літаки великої авіації, я кажу про БПЛА. Ми часто стикаємося, наприклад, з російським “Орланом”. Його апгрейджена версія відрізняється тим, що робочу висоту підняли до 5500-6500 м. Ми його на таких висотах не дістаємо, а його оптика та навігація працює таким чином, що не погасити методами РЕБ і він виконує розвідувальні завдання.

Окрім розвідувальних БПЛА ми зіштовхуємось із тими, що носять бомби, ракети, міни. Тож, відчутно зросла небезпека з повітря – починаючи від саморобок і до октокоптерів із зарядами по 4-6 кг, до того ж вони заносять їх на пристойну відстань.

Зараз ми стикаємося з новими російськими розробками мін ПЗМ «Отёк». Це ПОМ-2, ПОМ-2М без механізмів самоліквідації. Раніше було простіше – відомий час до самоліквідації від 4 до 100 годин. Вона прилетіла, ти зачекав, вона самоліквідувалася. Зараз потрібно бути уважним щодня.

Наступний момент – це РЕБ. Радіоелектронна розвідка на місці не стоїть, вона розвивається, вона засікає та глушить безпілотники, закінчуючи засобами придушення, телеметрії, GPS тощо. Всі ці засоби розвиваються, і ти розумієш, що в тебе протиставити окупантам нема чого. Ці моменти трохи гнітять.

Таким чином, основні відмінності, у порівнянні з попередніми роками, – оновлені засоби розвідки та авіаційні переносні засоби ураження. ще одна відмінність – я вже другий рік помічаю, що противник взагалі не має важкої техніки на передньому краї. Імовірність побачити “Урал”, ЗІЛ, БМП чи танк на передньому краї практично дорівнює нулю. Бойовики їздять на цивільних машинах, приходять у цивільному одягу. У нього ж на лобі немає татуювання, що він бойовик із НЗФ, або російський офіцер. Людина і людина — у цивільному. Вони доїжджають до «блатхати», переодягаються, і в окопчик на позицію йдуть екіпіровані, з автоматами. Звідти приходять інші, здають зброю, і таке інше. Це момент, на який варто звернути увагу. І все це – пішки, бо у них важкої техніки на передньому краї менше та менше.

– А що є? Легке стрілецьке озброєння, ПТУРи?

– На передньому краї так – лише легке озброєння. Але не слід забувати, що артилерія там теж стоїть і чергує постійно. Міномети 82, 120 мм і вони ними активно працюють, гармати 122 мм. За цю ротацію по нас 152 мм не застосовувалося жодного разу, а 120 і 122 мм застосовувалося 4-5 разів по 30-40 снарядів.

Цікаво й те, що прилітали снаряди 125 мм, причому на дуже велику дальність. Снаряд танковий, а дальність не танкова. Вистрілити на 12 км із танка малореально. Думаю, найімовірніше це нова артустановка сімейства “Спрут”. Внаслідок їх обстрілів у мене згоріла одна інженерна машина і є загиблі, поранені, зокрема важко. Тож – і ПТУРи, і міномети, і гранатомети – застосовуються.

– А з якими проблемами доводиться стикатися як комбригу в ППД?

– Проблем вистачає. Так, у пункті постійної дислокації – земля не наша. Бригада розташована не компактно, і як таких немає приміщень для штабів, складів боєприпасів, парків, боксів. Є частково казарми та їдальні, але не скрізь. Один із батальйонів стоїть взагалі фактично у чистому полі, бо містечко в руїнах. Казармочка є, вона не дуже велика – на 30-40 місць. Бійці винаймають житло у місцевого населення, місцеві живуть по домівках, на службу приїжджають. Хоча цей батальйон найукомплектованіший, як це не дивно. Словом, є проблеми, які згодом вирішаться.

– Як ви вирішуєте проблеми із землею – суди, повернення власності?

– Питання стоїть не в судах. Наприклад, із 8 військових містечок 4 не моїх. Беремо містечко, де стоїть штаб бригади. Це колишнє профтехучилище, і зараз воно розформоване. Люди, які займалися оформленням землі, переведені в різні місця, а деяких просто немає. Розмовляти нема з ким. А Міносвіти далеко, і у міністра свого головного болю вистачає. А це все бюрократичні процедури: депутати зібралися, проголосували, прийняли спільне рішення, Документи пішли до Києва, і тут виявилось, що помилилися на 0,11 га. Весь пакет повертається назад, переголосування… Зараз через місцеву владу почали трохи ворушити цю справу, рух пішов.

Коли мені ставлять елементарне питання: «що ти бачиш тут у перспективі» – я не можу відповісти. Я поки що нічого не бачу, бо земля не моя. А буде моя, так і вирішимо, що збудуємо, де знесемо, і врешті-решт можна буде зробити план розвитку містечка, можна буде предметно розмовляти. Так само парки. У мене їх тут 2: для гусеничної та колісної техніки. Нормальних боксів немає. Те, що є, аварійне, туди навіть заходити страшно і щось ставити не можна. Ось і проблема. Міноборони, якщо знайде гроші, нічого збудувати не зможе – земля поки що не наша. Проте питання вирішується, хоч і сутужно.

Із землею зрозуміло. Казармовий фонд, я бачу, оновлюється, є нові казарми, побудовані і в батальйонах, і тут. З ними є проблеми?

– Казарми побудовані, нажаль, похабно – то тріщини в будівлях та фундаменті, то дах тече, в кубриках сиро. Провалюється асфальт, щось протікає, постійно ремонтуємо. Фірми-підрядники будували нашвидкуруч і аби як. У нас є свої військові будівельні підрозділи – дивлюся, як вони будинки будують, і не бачу сенсу цивільних наймати, раз у нас свої будівельники є, які могли б добре побудувати, тим більше Міноборони легше було б контролювати їх. Бо одну казарму одна фірма, їдальню — інша…

– Щодо укомплектованості особовим складом, наскільки я розумію, є певні труднощі?

– На момент 2019 року, коли я прийняв бригаду, укомплектованість без відряджених становила 68%, з відрядженими – 72-73%. Зараз я можу похвалитися, що всі, хто хотів піти — звільнилися і укомплектованість становить 78%.

Перед виходом в район ще прийдуть «піврічники». Їх називають «заробітчани». Не скажу, що це погано. Ми можемо підписувати контракт на півроку з тими, хто був призваний та відслужив по мобілізації. Людей, які призвалися у 2014 – 2015 по мобілізації, важко назвати заробітчанами. Так, зараз вони заробляють гроші. Але тоді вони грошей не заробляли, а були просто патріотами. Коли ти патріот, це класно, а коли патріот і заробляєш гроші – взагалі вогонь, це набагато краще, ніж просто патріот.

Патріотизм – це добре, його треба культивувати, виховувати, робити молоде покоління патріотами. Але при цьому ми не повинні забувати, що його в паливний бак не заллєш, дитині в тарілку не насипеш. Зрозуміло, що воно має підкріплюватись фінансами.

У будь-якому випадку, перед заходом у район до 100 чоловік точно прийде, а це близько 3-4%. Плюс ми ще призвемо, плюс повернуться деякі звільнені. Є ті, хто звільнився – ми ж з минулого полігону рік і місяць не були вдома. У кожного сім’ї, проблеми, у будинках дахи течуть. Приходить до мене боєць і каже: “командир, я 2-3 місяці побуду вдома, рік не був, а багато чого треба зробити”. Якщо людина не пила, не витрачала марно гроші, служила за контрактом, то, скажімо, солдат отримує в місяць 30-35 тис. гривень. Тебе годують, поять, одягають, взувають. Куди ти витрачатимеш гроші? Якщо заощаджувати — за 9 місяців 200-250 тис. можна відкласти. Приїдеш додому, можеш сміливо 2-3 місяці побути вдома, щось з техніки купиш, дітям, будинок відремонтуєш, сам перепочинеш. А потім люди приходять, кажуть: «я зробив свої справи, готовий знову підписати контракт». А це люди навчені, пройшли війну, їм нічого не треба розповідати. Загальновійськову базову підготовку всі мають. Із цим проблем немає.

Ще має значення відношення до особового складу. Як би важко не було, ми намагаємося так робити у бригаді, щоб субота та неділя був вихідний. Щоб робочий день був нормований з 8 до 17. Людям треба давати відпочивати. На укомплектованість впливає саме ставлення людей, індивідуальний підхід. Не завжди виходить, але намагаємось.

– Я бачу, ви досить демократично спілкуєтесь з підлеглими.

– Від того, що я насуплю брови і робитиму грізний вигляд толку буде мало… У мене в столі лежить методичний посібник Уразова по службі військ. Ці тези нікуди не поділися, я це все пам’ятаю. Я шість років прокомандував батальйоном ще до війни. Просто я навчився не помічати, як то кажуть, «павутиння по кутах» і це мене тішить. Війна наклала свій відбиток.

Я розумію, що життя швидкоплинне. Після першого поранення в Пісках у 2014 році я деякий час змушений був поїздити в інвалідному кріслі, а з цього рівня життя виглядає по-іншому. Найголовніше, щоб були всі живі та здорові. І зброю, матеріально-технічні засоби щоб не були втрачені. Решту можна вирішити.

Як каже новий міністр оборони: “Я не люблю слово “проблеми”. Я люблю слово «завдання»”. Я взяв це собі на озброєння. Припустимо, трапилася НП у бригаді, ти доповідаєш командувачеві – а в нас це генерал Віктор Ніколюк, він починає разом із тобою думати, як правильно вийти із ситуації і це тебе самого мотивує… Повторюся – поки всі живі-здорові, все можна виправити. Не виправиш тільки якщо відірвало руку-ногу-голову. Тому відносини з підлеглими будую без зайвого офіціозу. Головне – навченість людей, справність техніки, розуміння кожним свого завдання та відповідальність. Те, що я когось сварю – ніщо в порівнянні з тим, що людині відірве руку чи ногу або загине хтось. Я гадаю, що згодом у нас скрізь так буде.

Олександр Шульман, спеціально для “Військовий кур’єр України“. За сприянням пресслужби 58 омпб

Обговорення у Фейсбук