На початку травня відомий американський автор та дослідник Леон Арон опублікував матеріал про враження від окупованого російськими військами міста Маріуполь. Це – короткий виклад того, як живе місто та його мешканці під військовим контролем москви. “Військовий Кур’єр” підготував переклад даного матеріалу.
Війна в Україні зараз – це війна на виснаження. Такі війни зрештою вирішуються не на полях битв, а у змаганні волі між політичними лідерами. Хто моргне першим: Москва чи Київ, Вашингтон і Брюссель?
Хоча президент росії володимир путін править без спротиву, йому все одно доводиться керувати громадським сприйняттям. Маючи приголомшливі перемоги на полі бою, він мобілізував величезні ресурси, щоб спробувати відновити зруйноване місто Маріуполь – як символ переваги російської окупації для жителів, які залишаються в Донецьку, і як доказ здатності росії до успіху для широкої аудиторії.
Саме з цієї причини росія все ще дає журналістам доступ до міста, розташованого близько до лінії фронту.
Я розмовляв з російським фотожурналістом, який поїхав до Маріуполя в березні, опитав тамтешніх жителів і поділився зі мною фотографіями. Журналіста активно допитували у федеральній службі безпеки росії (фсб), перш ніж йому дозволили в’їхати на окуповану територію. Але опинившись там, йому дозволили подорожувати без супроводу. Ми з The Washington Post не ідентифікуємо журналіста з міркувань безпеки.
Те, що випливає з розповідей фотожурналіста, є рідкісним, хоча і неповним, поглядом на реальність російської окупації. Доступ до військових об’єктів був заборонений, хоча можна було побачити, як протиповітряна оборона намагається перехопити удари по околицях міста, де, імовірно, дислокуються російські війська. Настрій був похмурим і напруженим, а люди взагалі підозрілими і нервовими. Тим не менш, деякі жителі були насторожено готові поговорити.
Ласкаво просимо до окупованого Маріуполя. До війни це був ключовий промисловий центр України, що спеціалізується на металургії та суднобудуванні, з населенням 440 000 чоловік. Місто було захоплене російськими військами після запеклих півторамісячних боїв минулого року. Але боротьба тоді не закінчилася. Ще п’ять тижнів українські захисники протрималися в лабіринтах і підвалах гігантського промислового комплексу “Азовсталь”.
Спрямована на знищення всіх ознак українського минулого міста, пропаганда починається біля воріт міста, де українське написання назви міста замінюється російськими літерами.
На площі, де раніше розміщувався меморіал “захисникам України”, тепер встановлена статуя князя Олександра Невського, переможця католицьких тевтонських лицарів ХІІІ століття. Перемога Невського святкується в путінській росії як передвісник нинішньої боротьби проти Заходу, який нібито прагне зневажити душу росії, підірвати її національні цінності і, зрештою, знищити її суверенітет.
Версія цієї пропагандистської лінії була врізана у свідомість солдатів, які воюють в Україні на боці росії. “Всі розуміють, що це війна між росією, Європою та Америкою”, – сказав фотожурналісту офіцер підрозділу “Каскад” з маріонеткової донецької народної республіки (яка “приєдналася” до росії минулої осені). “В інтересах США продовжувати цю війну, тому що вони заробляють на цьому багато грошей. Америка досягла своєї головної мети – захопила російські енергоресурси і продала їх втридорога”.
Сьогодні, за оцінками, в місті залишилося 150 000 чоловік. Понад дві третини колишніх мешканців або були вбиті, або виїхали в неокуповану Україну. Інші переїхали до росії. росію звинувачують у примусовому переселенні мігрантів, і путін нещодавно оголосив, що будь-хто, хто відмовиться отримати російський паспорт, буде депортований через рік. Однак ще до оголошення були довгі черги людей, які чекали на отримання своїх російських документів. Багато російських компаній вимагають, щоб кандидати показали російські папери для працевлаштування. Черги на отримання пенсій на місцевій пошті схожі на радянські черги за продуктами.
Фудтраки не звільняються від пропагандистських повідомлень. Вони можуть бути пофарбовані в різні кольори, але гасло, що проходить по довжині їхніх дахів, завжди однакове: “Маріуполь – російський. Крапка!” Повідомлення, ймовірно, є навмисним відлунням видовища, яке стало звичайним явищем по всій росії: понад 800 занедбаних ресторанів McDonald’s були перейменовані на “Вкусно – і точка” або “Смачно – і крапка”.
У путінській росії телебачення залишається основним вектором пропаганди. В окупованому Маріуполі вона присутня завжди. Само собою зрозуміло, що різні канали, які доступні жителям Маріуполя, контролюються російською державою.
Моделлю для Маріуполя є Грозний, столиця Чечні, який також перетворився на руїни під час двох війн, розв’язаних росією в 1990-х і першому десятилітті 2000-х років. рамзан кадиров, проксі-диктатор путіна в Чечні, який став казково багатим і впливовим у результаті зусиль росії відновити контроль там, відкрито заявив, що Маріуполь піде по стопах Грозного.
Місцевий імам сказав, що люди кадирова звернулися до них безпосередньо, пропонуючи, здавалося б, необмежену допомогу. “[Самостійно] у нас, можливо, було б достатньо грошей, щоб пофарбувати лавки. Але вони навіть [запропонували] замінити пошкоджений мармур – все”, — сказав він. “Мармур відправляється з Туреччини, ріжеться в Ростові, а потім перевозиться сюди”.
Але хоча величезні зусилля докладаються для відновлення центру міста, руйнування, завдані Маріуполю війною путіна, не можуть бути легко приховані або забудовані. Приватні будинки досі залишаються в уламках. Руїни всюдисущі, і люди шукають речі у всьому, що залишилося від їхніх будинків. “Мы еще живы!” – “Ми ще живі!” – видряпано на дверях одного будинку, але тіла все ще витягують з руїн, а кладовища заповнюють братськими могилами. Таблички без імен, лише номери, які позначають могили цілих сімей, знищених танковими снарядами або бомбами, не залишаючи нікого, хто міг би ідентифікувати загиблих.
Люда, жінка середніх років, шукала могилу сина разом з братом чоловіка. Нарешті знайшли його – номер 6453, вирізаний на дерев’яному столі. Її син, 25-річний український поліцейський Вадим Іссаєв, до кінця відбивався від росіян.
“Хрест або квіти, ми більше нічого не можемо купити”, – сказала вона, покладаючи вінок на могилу. “Його поховали тут тільки в червні. У нього більше не було ніг, коли його викопали. У нього більше не було шкіри. Я повинна була побачити все його тіло, він не був похований глибоко”.
49-річна Олена та її чоловік сплять у підвалі, поки повільно відновлюють надземну частину свого зруйнованого будинку. Олена написала вірш, який показала фотожурналісту. “Стіни підвалу трясуться від вибухів. Свічки мерехтіли. Темрява. Тиша. Я думала, що ми померли. … О, щоб не зійти з розуму від болю і страху! Я вигукую молитву. Я молюся, щоб вижити в цьому пеклі”.
Вона так і зробила. Але тільки для того, щоб бути оточеною “спустошенням і смертю”, – продовжує поема. Чи побачить вона коли-небудь знову свою доньку, яка втекла на захід з наближенням російських танків? Або її внучка, яка народилася незабаром після цього? “Я не знаю, я не знаю, я не знаю!” – підсумовує вона.
Жахи війни налякали багатьох мешканців, що залишилися. Відчутно відчуття зради і забуття.
Особливо озлобився 52-річний Володимир, будівельник. “Там, де живуть фашисти, у Львові [на заході України] люди сидять у ресторанах і кав’ярнях”, – сказав він, використовуючи варіацію путінського ярлика для українців, які виступають за незалежність, – “нацисти”. “І тут, де 90 відсотків проголосували [за приєднання] до росії, все в руїнах. Я почав більш критично ставитися до росії і маю питання”. Коли він спочатку втік від бойових дій, було зруйновано лише кілька будинків. На той час, коли він повернувся, все вирівнялося. “Так нас “звільнили” росіяни”.
“Огидно дивитися телевізор, все брешуть”, – сказала 87-річна Алла Миколаївна, збираючи речі зі своєї колишньої квартири до знесення будівлі. “І наша російська пропаганда всюди. Так, це тільки безглуздя – скрізь!”
Але, нарікаючи на жахливі умови, які вона пережила, вона додала, що вдячна силам так званої донецької народної республіки. “Вони принесли хліб, вони принесли воду”. Незрозуміло, наскільки це було щирим переконанням і симпатією до росії, а наскільки це була просто обережність щодо того, щоб погано говорити про окупаційні війська журналісту.
Однак серед брехні, страху і смерті деякі молоді люди все одно зухвалі. 15-річна Віка – учениця однієї з небагатьох шкіл, які були відбудовані. Вона пояснює, що нова навчальна програма – це русифікація. Учнів змушують вчитися і співати гімни росії та донецької народних республік, малювати картини для солдатів на фронті. Але вона розгорнула на вулиці український прапор. Друг подарував їй його на День народження.
Кількома місяцями раніше вона зняла прапор на головній площі міста. Хтось – росіянин чи українець, не знає хто, кричав їй, що за таку поведінку її можуть розстріляти. Віка не потребувала нагадування. “Я тільки боюся, що якщо російські солдати зупинять мене і перевірять мою сумку, мене розстріляють”, – пояснила вона. “Моя мама хотіла, щоб я це сховала, але я завжди ношу прапор із собою”.
Коли журналіст фотографував статую Невського, вище він побачив іншу дівчинку-підлітка, яка підкинула птаха до освяченого російського символу.
Через два дні після того, як Міжнародний кримінальний суд звинуватив путіна у воєнних злочинах і видав ордер на його арешт, російський президент приїхав до Маріуполя на кілька годин. Його зняли, як він зупиняється біля “мікрорайону Невського”, оглядає нову квартиру і кілька хвилин слухає вдячних мешканців.
Коли він йшов, на відео чути ледь чутний голос, який здалеку вигукує: “Это все неправда!” – Це все брехня!