Чи можна холодно ставитись до подій в телевізорі, але щиро боятися, що війна прийде у твій дім? Як дорослішати з друзями та помічати зміну тем для розмов з “пішли красти черешню” до “завтра батька забирають”?
Наступний герой проекту розповів як сумував, коли дивився новини, бо уявляв сестру на Майдані та як хотів миру, але без почуття патріотизму.
Привіт, я — Артур з Кривого Рогу. Меня 18 років. Я ніколи не бачив страху своїх батьків, навіть під час Революції Гідності та початку війни з Росією. Вони завжди були холоднокровними й діяли більш логічно, ніж на емоціях. Це зберегло спокій всередині сім’ї. Тобто, я сам не особливо панікував, а коли так траплялося, вони розповідали мені, що все в порядку.
Пам’ятаю, як ми обговорювали тему Майдану, то могли пожартувати якось про “Беркут” чи вже згодом про зелених чоловічків. Я не думаю, що всі у 2014 році добре розуміли політичну ситуацію, але такий спосіб спілкування був набагато кращим, ніж постійний страх. Не знаю, як інші, але я відчував це легко.
Звісно, що так було не завжди. На самому початку осені 2013 року ми сиділи всі разом біля телевізора, спостерігали за подіями, ніхто особливо нічого не коментував, просто дивилися. Мені було одинадцять років і я сам собі створював страшну картину, де вбивають людей, де все горить, де відбувається повна жесть. Я не розумів чому протестувальники не можуть прийти до Верховної Ради й захопити того поганого президента. Так, я любив фантазувати. Потім я вже зрозумів, що це було дуже складно зробити, адже з іншої сторони також були барикади, вогонь і смерті людей.
Я боявся, що війська з Донбасу дійдуть до Кривбасу і нас захоплять, повбивають всіх. Я думав, що це дуже близько. Я в комп’ютері дивився по картах наскільки поруч знаходиться Донецьк. Мені здавалося, що це близько і скоро за нами прийдуть. А з роками, коли кожен день чуєш новини про війну, ти якось починаєш до цього звикати й страх просто зникає.
Моя родина складається з чотирьох людей — мами, тата, старшої на вісім років сестри та мене. Я завжди їм довіряв і досі можу розповісти їм майже все. Моя родина — моя опора.
Одного разу я дивився новини, коли були розстріли студентів на Майдані. Та молодь була одного віку з моєю сестрою, яку я дуже сильно любив. В якийсь момент я був дуже сильно переляканий від усвідомлення цього, адже держава, яка в теорії повинна захищати своїх людей, просто починає прибирати їх за волевиявлення. Я не міг зрозуміти в чому причина цього страху, але було страшно дивитися, що там по людях стріляють.
Моя мати домогосподарка, а батько уже багато років працює фінансовим директором на заводі. Сестра свого часу познайомилась з хлопцем, з яким вони одружилися і вони переїхали до Києва. Скільки себе пам’ятаю ми ніколи сильно не сварилися, справді. Мені дуже пощастило з моїми батьками. Раніше я цього не розумів, а зараз я усвідомлюю багато. Вони адекватні дорослі люди та ставилися до мене як до повноправного члена родини.
Наш будинок залишається для мене місцем, де я відчуваю себе в безпеці, теплі та затишку. Куди я можу прийти в будь-який момент, і мене завжди тут приймуть.
Моє дитинство було чудовим. Я мав багато друзів, з якими досі спілкуюсь.
Я пам’ятаю, що ми часто лазили красти черешню. Завжди проходило все добре, але одного разу сусід, який був господарем цієї вишні, вийшов, почав на нас кричати. Він погрожував, що почне по нас стріляти. Добре, що не стріляв, а лише пригрозив. Адже з ним краще не жартувати — це той ще алкоголік був. Ми тоді дуже сильно перелякалися й напевно що так швидко я ніколи не бігав.
З цими ж друзями я дорослішав. Це дуже круто, що ми росли разом. Спочатку розмовляли про іграшки, мультики та як обнести сусідську черешню, а потім події в країні. Проте це не було в якомусь серйозному вигляді — шуткували трохи. Перебуваючи за п’ятсот кілометрів від Києва і за чотириста від Донецька, не відчувалося якось взагалі, що відбувається щось страшне і незрозуміле для України. Був Майдан, я бачив відео, там купа людей, все горить, страшно. Але страху не відчувалося, тому що це було десь там.
Я просто дивився на весь той хаос, який відбувався, і мені не хотілося лізти в перших рядах захищати Верховну Раду. Я підтримував всією душею протестувальників, як міг. Я просто бачив, що відбувається щось несправедливе і моє дитяче нутро розуміло, що то щось не так. Почуття патріотизму з’явилося вже в більш свідомому віці.
Жарти закінчилися коли мені було десь чотирнадцять-п’ятнадцять років, коли оголосили мобілізацію і батьків моїх друзів відправили на війну. Всі ходили й боялися, що одного дня до них прийдуть та заберуть тата, а він там або десь загине, або покалічиться. Ось тоді й почало приходити розуміння того, що щось відбувається. Я почав трохи аналізувати новини, устрій держави та почав мати свої політичні погляди.
У дитинстві ти все бачиш без якоїсь призми. Ти бачиш все, як воно відбувається насправді, без якоїсь точки зору, тому що у тебе її поки що немає. Все відчувається дуже безпосередньо. Виходиш на вулицю, граєш у війнушки та копаєшся в піску, а потім повертаєшся додому і бачиш, як людей на вулиці вбивають. Звичайно, це впливає на мозок маленької дитини. Згодом в такій атмосфері ти починаєш якось критично мислити. Починаєш усвідомлювати те, що ти побачив, і якимось чином перетравлювати.
Ось так головним моїм питанням у дванадцять років було “Чому знесли пам’ятник Леніну?”. Я щиро не розумів, чому так сталося, адже не знав ким він був насправді. Я сам не бачив, але я пам’ятаю, як ішов до школи перед вихідними. На вихідних я там не вештався біля пам’ятника. У понеділок я йду в школу, а Леніна немає. Я думаю, куди його поділи. Потім в інтернеті знайшов відео, як його скидають. Це було, по-моєму, ввечері.
Також я не розумів, чому Росія на нас напала, це взагалі було абсурдно. Ми, вважай, нічого не зробили, а сусідня країна просто прийшла на наші території й почала забирати наші землі.
У сім’ї ми не говорили про переїзд, адже й бігти було особливо нікуди. Батьки намагалися мене не лякати, тому ми ніколи агресивно не сперечалися з приводу війни. Вони пояснювали мені ситуацію і давали чітко зрозуміти, що поки боятися нічого, адже все під контролем, хоч і ситуація в країні не дуже стабільна. Батьки мали проукраїнську позицію, проте для них найголовнішою була не перемога наших, а закінчення війни.
У школі відбувалися лише якісь планові навчання на випадок обстрілу міста. Ми залазили під парти, евакуювалися в масках на вулицю. Як і всі інші школярі, ми займалися волонтерством на уроках праці — плели сітки, малювали листівки, розписували державні прапори.
Звичайно, хотілося підтримати наших солдатів, тому що умови, в яких вони перебували, були кошмарними. Я пам’ятаю я дивився хроніки перших місяців війни й бачив просто розруху і плутанину. Навіть не тоді, коли війна почалася, а тоді, коли росіяни ввели свої війська начебто на допомогу сепаратистам. І, звичайно, хотілось підбадьорити хлопців, допомогти їм чимось.
Я не знаю жодного переселенця з Донбасу чи Криму в Кривому Розі, хоча тут є багато моїх знайомих чиї батьки воювали. Напевно це не дивно, адже в Україні є кращі міста для життя. Навіть мої родичі, які раніше жили в Криму не переїхали до Кривбасу.
Як тільки з’явилися перші новини, що “зелені чоловічки” увійшли в Крим, ті родичі відразу зібрали речі й поїхали. Вони жили в Ялті та намагалися швидше втекти звідти. Це були не найближчі родичі. Дядько, тітка і їх син, якому зараз вже тридцять років. Ми з ними зараз не спілкуємося, тому не знаю яке місто вони обрали для життя.
Досить швидко, років в чотирнадцять — п’ятнадцять, я вже звик до новин й інформація про те, що обстріляли Маріуполь чи відхопили якесь місто мене не тривожили. Тоді я розумів, що йде війна і вона скоро не закінчиться. Просто звик до того, що ось в такій країні ми живемо.
Анна Груздова, спеціально для “Військового кур’єру України”