fbpx

Дуже страшно загубити усіх друзів, залишитися в іншому незнайомому тобі місті, а потім зрозуміти, що щасливе дитинство закінчилось. Наш наступний герой відчув це у шостому класі через початок війни в Україні.  

Чи можна жити за крок від зони бойових дій і не розуміти, що це дуже близько? Як дитині бачити наслідки війни? Чи можливо відновити забуті спогади за допомогою гугл-мапи?

Мене звати Єгор, зараз мені вісімнадцять років і я сумую за довоєнним дитинством. Коли я загубив усіх своїх друзів, мені було одинадцять. Ми поїхали в батьківське відрядження до Харкова. Я не знав, що більше в Донецьк ніколи не повернусь.

Я тоді щиро вірив, що ми поїхали з Донецька лише на пару місяців типу “Ну, поживемо тут трохи поки мітинги утихнуть, а потім повернусь і вже до школи піду”. Але ось уже перше вересня на носі — я вирішив, що “та тиждень-другий навчання пропущу, нічого страшного”. А потім до мене підійшла мати й сказала, що ми йдемо до школи в Харкові… І ось тут у мене весь світ розвалився, мене прям вибило з колії. Я не міг зрозуміти як, навіщо, що я там буду робити, а як же друзі, я ж тут нікого не знаю. У мене ж усі були там, як я буду без них. Більше того, я навіть не міг уявити як мені треба буде знайомитись з новими людьми у своєму житті.

Моя мама була дизайнером інтер’єру, а батько менеджером, він продавав кабель в промислових масштабах. Ми щаслива родина. Я завжди пишаюсь тим, що мої батьки постійно мене розуміють і підтримують. У нас в родині не було якихось скандалів чи гучних сварок.

У 2014 році я вчився в шостому класі. Для мене світ тільки починав розширюватися, адже навесні батьки дозволили мені самому їздити до школи. Тоді я з нетерпінням чекав початку літа, щоб нарешті закінчилося навчання і я більше часу проводив з друзями. У мене навіть були плани на ті канікули: піти на декілька фільмів в кіно, покататися на роликах, піти з друзями в парк Щербакова, пограти в футбол у дворі, попригати на батутах… Тобто, коли з’явилися перші звістки про бойові дії, я був у передчутті канікул. 

У школі нам не розповідали про те, що відбувається, але й навіщо це було робити. Та навіть про Майдан особливо не говорили, адже це було десь там у Києві, а Київ для нас був дуже далеким. Потім дізналися про Крим, який трохи ближче, але ще нічого не віщувало біди. Загалом, мені здається, що люди просто не могли собі уявити чим саме це все обернеться.

Насправді я не пам’ятаю, коли саме почалася війна, адже батьки намагалися вберегти мене від цього. Пам’ятаю лише як у травні ми з батьком їхали на машині по вулиці Артема, це центральна дорога Донецька, біля будівлі міської адміністрації. Там відбувався якийсь мітинг з невідомими для мене прапорами та символікою, вони були точно не українські. Я спитав у батька що відбувається, а він напружився та відповів: “Не знаю, але здається скоро щось буде”.

Війна мене не дуже сильно зачепила, адже в самому Донецьку бойових дій особливо не було. Усе відбувалось десь там в новинах, які я майже не дивився, в словах, які я десь випадково почув, навіть в аеропорту, але все одно десь там, не тут. 

У моїй свідомості дуже показовим моментом став саме аеропорт. Я спочатку навіть не повірив, коли побачив фотографії, що це те саме місце. Ми родиною встигли там побувати буквально пару разів. Він був дуже гарний, сучасний, наче в кіно. Я пам’ятаю як ми приїжджаємо туди рано вранці на літак в Єгипет, а потім для себе порівнюю з тою фотографією. І ось тут біля термінала батько паркує машину, а тут цей термінал просто не існує. Його просто немає. 

Також я дуже сумував через те, що трапилося з Донбас-ареною. Я нею так гордився в дитинстві. Вона мене захоплювала. Мені подобалось усвідомлювати, що в моєму рідному місті є стадіон, який є набагато кращим за київський “Олімпійський”. А потім я побачив, що за ним не доглядали й тепер він такий сумний та розвалений. 

Я бачив, що батьки схвильовані, що щось недобре відбувається, але вони намагались цього не показувати. Вони були в такому підвішеному стані, адже самі не розуміли що відбувається і чого чекати завтра. Було таке відчуття невизначеності. Дитина завжди знає, коли щось йде не так. 

Коли протест почав набирати масштаб, мого батька відправили у відрядження до Харкова і він вирішив взяти нас із собою. Ми жили у його друга. І поки батько працював, ми з мамою гуляли містом та насолоджувались літом.

І ось так ми поїхали, я навіть нічого не підозрював, адже ми взяли усього дві валізи речей, як у відпустку. Можливо батьки теж не знали, що у нашу квартиру в Донецьку ми не повернемось. 

Спочатку ми з мамою жили в Харкові удвох, а батько повернувся до вересня чи жовтня в Донецьк. Час від часу до нас приїжджала бабуся, щоб чимось допомогти. У новій школі я навіть першу чверть не закінчив, адже батька перевели по роботі до Запоріжжя. У листопаді ми туди переїхали та прожили до літа 2015 року.

Родини деяких моїх друзів також переїхали, а деякі залишилися в Донецьку, тому я слідкував за їхніми сторінками тоді ще у ВКонтакте та взагалі намагався не втрачати зв’язок. Круто, що тоді уже були комп’ютери в кожному домі, адже це дозволило мені грати в онлайн-ігри з друзями та спілкуватися з ними по Скайпу. Я пам’ятаю як обурився коли побачив, що деякі мої минулі однокласники почали ставити собі на аватарки в соціальних мережах символіку ДНР, фотографії з георгіївськими стрічками. Я вже тоді розумів, що це неправильно. Тоді я собі вирішив, що не буду з ними спілкуватися, адже наші світогляди надто різні. 

Я трохи змирився з тим, що додому потраплю не скоро. Я вже не часто згадував Донецьк, адже знову треба було знайомитися з новими людьми. До речі, в жодній школі до мене не було особливого ставлення. Усі розуміли, що мені складно, але ставилися до мене як до звичайного школяра. Та я і був звичайним школярем. 

Найтепліші мої спогади із Запоріжжя, коли ми після уроків з друзями не розходилися по домівках. Тоді була зима, холодно. Ми біля шкільного підвалу сидимо та граємо на планшетах в якусь гру. Також люблю згадувати як ми компанією вирішили піти пішки на Хортицю майже з центру міста. Там саме місто з’єднується з островом залізницею, тому нам треба було йти цими коліями. Тоді ми дуже втомились, але були щасливими.

Влітку 2015-го мого батька перевели в Київ, і наша родина знову переїхала. До того часу я був у столиці лише раз і мені дуже сподобалось місто. По-перше, бо це серце нашої країни, а по-друге, через те що воно мені трохи нагадувало Донецьк. В той момент, коли мама мені сказала, що ми будемо жити в Києві, я дванадцятирічний був неймовірно щасливий.

Коли я вперше потрапив на Майдан і побачив ті портрети героїв Небесної сотні, у мене побігли мурахи шкірою. Тоді я дав собі зрозуміти “Тут не так давно відбувалися дуже страшні події”.

У новій школі мене інколи питали про моє місто, про мої переїзди. Я розумів, що там зараз йде війна, але не знав чому, з ким саме, що там відбувається ще. Також у Києві я познайомився з дітьми з Донецької та Луганської області. Більшість з них одразу переїхали сюди, без зайвих подорожей. Ми почали порівнювати наші історії, ділитися враженнями: “Ой, а ти пам’ятаєш це?”, “Я чи був ти там?”, “А це ти бачив?” і таке інше. Я відчував, що між нами є якийсь особливий зв’язок, щось що нас поєднує. Ось ті хлопці були в такій самій ситуації, вони чудово адаптувались. І що важливо, наше походження чи прописка жодним чином не заважали нам подружитися з місцевими однокласниками.

З Донецька поїхали лише ми з батьками. Дідусь та бабуся по татовій лінії залишилися там. Ми часто спілкуємося, адже у нас дуже теплі стосунки. Час від часу вони приїжджають до нас у Київ, я теж нещодавно захотів поїхати з ними в Донецьк, але це не так просто, як може здаватися. Українців без особливого ентузіазму хочуть бачити на окупованих територіях. Тим більше, що зараз ситуація ускладнилась через ковід. 

Минулого року, коли я черговий раз спілкувався з дідусем, мова зайшла про вулиці Донецька. Він мені сказав, що йде зараз біля мого будинку і додав, що напевно я не пам’ятаю того району. Ми вирішили перевірити мої спогади. Я тоді зайшов на гугл-мапу в “живий перегляд” і ми разом гуляли вулицями міста. Тим паче, що там Донецьк відзнятий до початку воєнних дій. Тоді я розчулився, на мене нахлинули спогади. Відкрились ті комірки пам’яті, які були багато років закритими. Також я почав дивитися відео, які знімають місцеві. Як на мене, там не багато що змінилося, окрім рекламних банерів, політичних лозунгів та символіки.

Родичі по маминій лінії зараз живуть на території так званої ЛНР, вони не те щоб дуже хочуть до Росії, але більше виступають проти України – їм не подобається влада і те, що вона робить. Я не впевнений, що це їхня власна думка, адже проскакують штамповані пропагандистські лозунги. Проте дідусь взагалі безстрашний — він може спілкуватися суржиком з сепаратистами. Одного разу вони їхали на дачу та їхню машину зупинили на блокпосту. Військові спитали діда з бабусею куди вони їдуть, а той відповів українською: “На дачку картопельку копати! А що, бажаєте скласти компанію? Так не соромтесь, нам потрібна буде допомога!”.

Зараз я інколи забуваю про те, що у нас в країні досі йде війна. Я напевно не згадував про це майже весь одинадцятий клас, поки готувався до вступу та жив своїми підлітковими проблемами. Коли я зрозумів, що наша війна триває довше за Другу світову, то взагалі змирився з тим, що вона ніколи не закінчиться. По факту уже дуже багато років обстановка на фронті не сильно змінюється. Думаю, що щоб війна закінчилася влада повинна цього реально захотіти. Можливо смерть одного російського президента також допоможе вирішити ситуацію, але система буде працювати й без нього ще якийсь час.

Анна Груздова, спеціально для “Військовий Кур’єр України”