Зазвичай редакція Військового Кур’єру України не публікує матеріали з українських ЗМІ, навіть у новинах ми завжди використовуємо першоджерела. Але тут випадок особливий, бо фахова аргументація щодо забезпечення оборонною продукцією наших Збройних Сил та розвитку вітчизняного ОПК зараз зустрічається дуже рідко. Здебільшого на цю тему висловлюються псевдоексперти “які знають все”, або заангажовані політикани, що виконують чиєсь конкретне замовлення.
Тому розгорнуте і досить відверте інтерв’ю голови Національної асоціації оборонної промисловості України – NAUDI Андрієм Сенченком, який надав власні оцінки процесу організації державних закупівель оборонної продукції та вирішення проблем, пов’язаних із переозброєнням ЗСУ оприлюднено на UAINFO.org) заслуговує уваги. В першу чергу тому, що воно висловлює позицію не державного, а приватного сектору нашої оборонки.
Не будемо передруковувати все інтерв’ю, посилання на нього ви знайдете внизу сторінки, але приведемо його головні тези.
Асоціація NAUDI створена у 2020 році і є структурою, яка захищає інтереси роботодавців і виробників ОПК.
Основною проблемою ОПК Сенченко вважає взаємини з замовниками, в першу чергу, з Міноборони. “Коли немає чітко визначених орієнтирів і рамок, то можна «витворяти» що завгодно”.
Якщо проаналізувати державне оборонне замовлення минулого і поточного років, то, по суті, це суміш волюнтаризму і корупції, яка не має нічого спільного з завданням підвищення обороноздатності країни. Вважаю, що глобальна проблема полягає в тому, що у військовому відомстві немає чіткого розуміння майбутньої моделі української армії. В нас весь час латають дірки і «будують» армію позавчорашнього дня. Без військово-технічної політики, без чітких обрисів концепції переозброєння. Це дезорієнтує виробників, не дає можливості розвивати виробництво та інвестувати в нові розробки.
Наприклад, армії кров з носу потрібна українська бойова машина піхоти. Розраховувати на те, що ми зможемо за кордоном придбати сучасні БМП за резонні гроші, не варто. До того ж, маючи такий промисловий потенціал, купувати броньовані машини за кордоном, – це абсурд. А потреба армії, насправді, величезна. Проте досі військове керівництво не спромоглося сформулювати і видати промисловості вимоги до цієї машини. І в багатьох інших напрямках відбувається так само.
Навіть по тих позиціях, які критично необхідні армії сьогодні, завтра і післязавтра, ми з вами не знайдемо жодного трирічного контракту! Щоб це відбувалося, необхідна ґрунтовна робота на рівні підзаконних та відомчих актів. При збереженні нинішнього стану речей, якщо підприємство матиме контракт лише на рік, то навіть за наявності достатніх власних обігових коштів, воно діятиме обережно і навряд чи зважиться інвестувати в розвиток такого виробництва. Слід визнати величезний дефіцит довіри до замовника з боку ОПК. Всі виробники, підписуючи з Міноборони річний контракт, ставляться до нього як до останнього. Якби підприємства мали контракти на три – п’ять років, то їхні керівники могли б сміливіше інвестувати не лише в розвиток виробництва, а й в подальшу модернізацію виробів і створення зразків наступного покоління.
Плюс, для національного ОПК існує ще один шлагбаум – абсолютно абсурдні так звані РКМи (розрахунково-калькуляційні матеріали). Це механізм ціноутворення на продукцію ОПК, коли замовник диктує виробникові, скільки на підприємстві повинен отримувати той чи інший інженер чи робітник. Тобто навіть простих елементів ринку для вітчизняного ОПК все ще не існує. Відповідно до нового закону про оборонні закупівлі, багато що повинно змінитися і стати більш логічним, але на практиці це все ще не так.
Врешті-решт, існує ще одна кричуща проблема. Аби підприємство навіть за свої гроші розробило і мало можливість випробувати якийсь зразок озброєння, необхідно підписати з Міноборони так зване «спільне рішення». Там півтора десятки підписів, і ця неабияка бюрократична тяганина відчутно гальмує діяльність ініціативних підприємств. А тепер уявіть собі, скільки часу займають узгодження, якщо дослідно-конструкторську розробку з бюджету фінансує замовник! За цей час морально застаріти може навіть сама ідея.
Кілька слів щодо державного фінансування НДДКР. Є, звичайно, досить складні вироби, такі як «Нептун», «Вільха», «Богдана», в розробку яких має інвестувати держава. Проте я не вважаю за доцільне, аби розробку, до прикладу, штатного снаряду для тієї ж «Богдани» фінансувало Міноборони. Тому що, якщо підприємство не в змозі профінансувати розробку снаряда, воно не зможе бути серйозним партнером в його виробництві. А в нас на такі вироби в інтересах певних виробництв витрачаються десятки мільйонів гривень на розробку і такі ж суми в доларах на підготовку виробництва, а снарядів як не було, так і немає.
В Україні є приватні виробники, і є державні. Приватники більш гнучкі, вони можуть оперативно прийняти рішення і реалізувати його за рахунок оборотних коштів компанії або навіть на шкоду сімейному бюджету, якщо майорять ринкові перспективи. У державних підприємств все по-іншому. Вони ризикують не своїм, а державним, і будь-яка ініціатива швидко «наривається» на перевірки і звинувачення в нецільовому або неефективному використанні коштів. А далі, як то кажуть, суд, в’язниця, розстріл.
Саме тому сьогодні нові розробки озброєння і військової техніки набагато швидше народжуються в приватних підприємствах. Але, як правило, у таких підприємств немає потужної виробничої бази, необхідної для організації серійного виробництва, і вони починають думати про закупівлю верстатів, зведення або оренду цехів тощо.
Паралельно простоюють десятки державних підприємств, яким виробнича база дісталася у спадок, в яких є ці верстати, є потужності та інші можливості. Але вони не в змозі так само швидко, як приватники, виконати ініціативні розробки. Напрошується очевидний висновок про необхідність налагодження ефективного взаємовигідного співробітництва. Що ж заважає? Штучне протиставлення державного і приватного бізнесу, а головне, діюча система ціноутворення, яка не дозволяє українському виробникові сплатити роялті українському ж розробнику за використання результатів його праці.
Саме так гальмується розвиток приватних компаній, які могли б вирости в потужні інжинірингові центри. Разом з тим, руйнуються державні підприємства, які роками не отримують замовлення.
Вижимання замовником українських виробників «до нитки» призводить до того, що останні не в змозі платити конкурентоспроможну заробітну плату, брати на роботу молодих фахівців, проводити модернізацію основних фондів, купувати нове високоточне обладнання, переходити на енергозберігаючі технології. Кваліфіковані кадри їдуть за кордон, якість і конкурентоспроможність продукції падає, сил на нові розробки немає, держава отримує менше податків від підприємства, яке, врешті-решт, закривається. Ось такий життєвий цикл бізнесу в наших поточних умовах.
Я вважаю, що починати потрібно з оцінки боєготовності кожної бригади в умовах сучасної війни. Потрібно купувати лише те, що необхідно, починаючи з відділення, взводу. Хай не за один рік, але ми повинні прийти до того, щоб в нас кожна бригада була повністю укомплектована особовим складом, озброєнням і військовою технікою та гарантовано забезпечена боєприпасами.
І знову підкреслюю, в першу чергу, армія – це не залізо, а люди. Якщо країна не перейде від просто контрактної до професійної контрактної армії, то якісних зрушень не відбудеться. Сучасну техніку просто нікому буде експлуатувати, відповідно, не буде і результату застосування її на полі бою. Тому питання стабільності особового складу та його підготовки вкрай важливе. Якщо солдат-контрактник служить один термін – це біда. Необхідно створити такі умови, аби контрактник був мотивований служити два-три контрактних терміни. Тільки тоді він зможе стати справжнім професіоналом, здатним тримати в руках сучасну зброю і ефективно захищати свою країну.
Розповіді про те, що озброєння, військову техніку і боєприпаси ми придбаємо за кордоном – безвідповідальна балаканина. Російська агресія проти України триває восьмий рік. На цьому тлі Німеччина, наприклад, категорично відмовляється продавати Україні військову техніку. Крім того, в критичні моменти війни, коли не було чим захистити наших бійців, уряд Німеччини забороняв продавати Україні навіть двигуни для комбайнів, які наші виробники намагалися ставити на перші бронемашини.
Плутані пояснення тамтешніх політиків щодо неможливості продажу нам німецької зброї базуються на якійсь історичній травмі, пов’язаній з Другою світовою війною. Однак це аж ніяк не пояснює тиску, який Німеччина здійснює на інші країни Євросоюзу для блокування військових поставок Україні. Болгарія, наприклад, теж нічого не поставляє нам через заборони. Таких прикладів багато. У цьому питанні з Європейських країн можна розраховувати лише на Польщу.
Якщо хтось і погодиться постачати нам зброю, то немає гарантії, що завтра, під тиском ворогів або друзів, таке рішення не буде скасовано.
Тому мова про імпорт може йти лише в разі критичної потреби в конкретній техніці, яку країна сьогодні не в змозі виробити.
Наприклад, у нас поки немає українського ударного гелікоптера, і закупівлі такої машини можуть бути виправданими. Однак при цьому треба розуміти, що наші виробники в змозі розширити лінійку своєї продукції та розробити таку машину. Але щоб це сталося, український виробник повинен мати стабільні замовлення Міноборони та інших силових структур, розвиватися і розуміти перспективу на 15 – 20 років. А для цього, як мінімум, необхідно вже сьогодні припинити практику закупівлі імпортних транспортних гелікоптерів і замовляти їх в нашого виробника.
Ілюстрацією до питання про те, чого допускати не можна, є злочинна спроба «пересадити» українські системи ракетно-артилерійського озброєння з КРАЗів на імпортні Татри. Одного разу втративши національного виробника великовантажних машин військового призначення, лікті кусатимемо впродовж довгих років.
Необхідність заміни УАЗів на сучасні прохідні автомобілі назріла давно. Сьогодні армія їздить на тому, що залишилося від старих часів, або на волонтерських авто. Тому необхідна швидка заміна. Тендер цей важливий не лише для армії. Це великі гроші і для ОПК, і для платників податків. Сьогодні люди живуть бідно і додатково до податків мирного часу сплачують військовий збір на зміцнення оборони країни. Це накладає особливу відповідальність на державу в цілому і кожного чиновника, який розпоряджається коштами бюджету.
Міністерство оборони п’ять місяців готувало вимоги до нової машини, але при цьому лише три місяці відвело на виготовлення дослідного зразка. І зараз, коли термін минув і зразки представлені, чиновники міністерства змінили вимоги, але (!!!) досі не затвердили ці зміни. Тож у що граємо?!
А ось у що: верхівка військового відомства, не встигнувши реалізувати всі намічені схеми, збирається поховати давно оголошений тендер на нову машину для армії. А потім влаштувати традиційний передноворічний феєрверк – на всі гроші, що залишилися від злочинно провалених тендерів, затягнутих випробувань, не прийнятих на озброєння і не закуплених зразків зброї, військової техніки і боєприпасів, придбати партію турецьких «Байрактарів» і ще пропіаритися на цьому.
У перші роки війни практично всі безпілотники тактичної ланки, які зараз поставлені на озброєння, розроблялися «на колінах» за власні кошти ентузіастів. Пізніше замовлення Міноборони дозволили багатьом компаніям-розробникам встати на ноги, і на подібні проекти вони не просять фінансування. Їм для динамічного розвитку бракує двох речей – довгих ритмічних контрактів на закупівлю сучасних зразків, прийнятих на озброєння, і виразно сформульованих вимог до зразків перспективних. Але це вже питання якості роботи Міноборони і Генштабу.
Що ж стосується більш масштабних проектів, таких як ударний безпілотник оперативного рівня «Сокіл-300», протикорабельний ракетний комплекс «Нептун» і перспективний ЗРК середнього радіусу дії, то тут вже власними оборотними коштами підприємства-розробника не обійтися. Необхідне серйозне фінансування з боку держави.
Що стосується самохідного міномету «Смерека”, то все рухалося відносно швидко, але наразі настала абсурдна ситуація, в якій повинні розбиратися військова контррозвідка і ДБР. Всупереч спільному рішенню, яке регулює всі взаємини міністерства і підприємства-розробника «Смереки», замовник відмовився виділяти боєприпаси для проведення фінальних випробувань і запропонував підприємству придбати їх «на ринку». Таким чином заблоковано завершення випробувань, постановка на озброєння і надходження у війська гостро необхідної системи. Це один з багатьох прикладів підриву обороноздатності країни і заподіяння їй економічних збитків.
Сьогоднішній строкатий набір далеко не завжди надійної техніки є результатом не перестраховки військових, а корупції, ігнорування реальної потреби військ і нездатності окремих персонажів в керівництві ЗСУ та МО мислити на перспективу і приймати стратегічні рішення в інтересах держави.
Що стосується ідеї уніфікації всього і вся від велосипеду до БТРа, то це – утопія.
Чи потрібні армії нові військово-транспортні літаки? – З точки зору забезпечення поточної боєздатності – ні. В нас ще є парк Іл-76 із залишком ресурсу.
Але з точки зору забезпечення боєздатності армії в недалекому майбутньому – так. І, крім того, не завантаживши сьогодні авіабудівні підприємства, ми можемо назавжди втратити цілу галузь, яка є однією з конкурентних переваг країни, і потенційно чималу частку на світовому ринку транспортних літаків.
Чи потрібні армії нові танки? З точки зору забезпечення поточної боєздатності – ні. Новий танк обходиться в 20 разів дорожче за капітальний ремонт старого, але морально ще не застарілого. Водночас з точки зору забезпечення боєздатності армії в недалекому майбутньому нові танки потрібні. І знову необхідно враховувати загрозу втрати галузі та перспектив нашої країни на ринку озброєння.