19 березня (1 квітня) 1917 року організовані Центральною Радою великі групи маніфестантів – містян, робітників, студентів і військовослужбовців – зібралися близько 9 години ранку біля Володимирського Собору і грандіозною колоною під синьо-жовтими прапорами рушили Бібіковським бульваром у бік Хрещатика.
Рівно місяць минув відтоді, як кияни дізналися про події Лютневої революції в Петрограді. Відтоді ейфорія від довгоочікуваної свободи, можливості вільно збиратися і висловлювати свою громадську волю була основним почуттям практично всіх мешканців українських губерній незалежно від їх політичних уподобань. Новостворений петроградський Тимчасовий уряд мусив заручитися підтримкою населення, спрямувати жагу до демонстрацій і зібрань у бажаному для нього напрямку, і тому по всіх губернських містах протягом березня-квітня організовувалися так звані «свята свободи». За звичним розпорядком колони міщан, робітників, учнів, солдатів організовано вирушали від власних підприємств, навчальних закладів і касарень до точки збору. Свято розпочиналося парадом підрозділів місцевого військового гарнізону, післ чого центральну вулицю займали колони цивільних маніфестантів. Тим саме і вісько, і громадськість одночасно отримували змогу і публічно висловити власні публічні вподобання, і автоматично демонстрували свою підпорядкованість місцевим представникам Тимчасового уряду.
У Києві таке свято відбулося 16 (29) березня. Українські демонстранти з україномовними плакатами та націонльними прапорами були виразно помітні у загальній масі маніфестантів, але цього вже було замало. Свідома українська громадськість з перших днів революції продемонструвала блискучу здатність використовувати загальноросійські «тренди» для самоорганізаії і декларування власних потреб. Заклик Тимчасового уряду створювати місцеві губернські представництва – ради обєднаних громадських організацій – став підставою для створення по крайового парламенту українців – Української Центральної Ради.
Тепер же, 1 квітня, українці використали сценарій урядового свята для презентації власних можливостей і наочності ідеї, що місцеве крайове представництво Тимчасового уряду має бути українським за своєю суттю. Так само як і за три дні до того, колони маніфестантів пройшли від Володимирського собору Бібіковським бульваром через Бесарабку і Хрещатик до Думської площі (зараз Майдан Незалежності), де їх вітали представники місцевої влади. Після цого українські плакати і прапори піднялися на пагорб до Софіївського майдану, де і відбулося славнозвісне Всеукраїнське віче.
Саме цього дня розпочався реальний рух до проголошення і реального ствердження української держави – спочатку у вигляді автономії, а згодом – повністю самостійної. На площі лунали промови про всебічну підтримку Центральної Ради і надання їй повноважень крайового представництва в межах всіх 9 українських губерній. За результатами маніфестації у квітні буде скликаний Всеукраїнський конгрес, що підтримає повноваження Центральної ради на місцях, а в травні до Петрограда буде надіслана делегація на чолі з В.Винниченком з вимогою політичної автономії України.