27 листопада 1918 року Директорія Української Народної Республіки прийняла Закон про мобілізацію. Він передбачав службу в українському війську всіх чоловіків віком 20-35 років. Також мобілізували офіцерів віком до 43 років.
Місцями добровольців почали набирати ще до прийняття закону. Це залежало від того чи перейняли владу у повіті ставленики Директорії, які приходили на зміну представникам Гетьманату.
“Спочатку йшли до нас обережно, помалу, не маючи впевненості, чи це серйозна справа, – згадував керівник Директорії УНР Володимир Винниченко. – Та далі почали стікатися сміливіше, численніше, рішучіше. Не маючи змоги харчувати велику кількість людей, ми в закликах прохали брати з собою на кілька днів харчу. І селяни являлись з харчем не тільки для себе, але й для других. Хліб і всякий інший продукт завозили до нас хурами. Багато приходили до нас з рушницями, часом з поржавілими, викопаними із землі кулеметами. Настрій мас був цілком діловий, поважний, без гарячкового піднесення. Приходили вписувались у полк, переодягались у військову одіж і так, наче служили вже по кілька років, дисципліновано, строго виконували всі накази”.
Набір тривав добре. Окремий загін січових стрільців за тиждень розрісся до дивізії. Кожну сотню доповнили по 300 мобілізованих. Відділ отамана Волинця на Поділлі з 20 по 28 листопада збільшився з 200 до 3 тис. багнетів. Полки Сірожупанної дивізії, які базувались на Чернігівщині змогли понабирати по 1,5 тис. вояків.
Після появи Закону про мобілізвцію, почали формувати призовні комісії із представників військової влади, місцевого самоврядування та лікарів. Селили мобілізованих по казармах колишніх частин або великих будинках, які відводив для цього комендант населеного пункту.
Кожен мобілізований мав взяти із собою харчі у розрахунку на сім днів. Далі забезпечувати їжею мала місцева влада.
Хто мав, брав із собою зброю та коня. Для тварини кожен сам мусив подбати про фураж.
Не підлягали мобілізації ті, хто не міг служити за станом здоров’я, та деякі категорії державних службовців.
Ухилянтів віддавали до військового суду.
До 15 грудня 1918 року на призовні пункти з’явилось 140 тис. чоловіків. Із них 55 тис. – взяли до Дієвої армії, 53 тис. – в резерв, 32 тис. – перебували на місцях.
Разом із появою Закону про мобілізацію почали формувати структуру армії. Всю територію України поділили на п’ять військових округів. У їхніх межах, дещо централізовано, і велась мобілізаційна робота.
Серед мобілізованих поширеним було явище виборності старшин. Часто в одному підрозділі збирались родичі, друзі та земляки. Обраний ними командир перетворювався на “батька отамана”. Це заважало формуванню дисципліни у загальноармійській структурі.
Взагалі Директорія збирала військо лише, щоб закріпитись при владі. Навіть у законі було зазначено, що “ця мобілізація тимчасова і не на довгий строк, щоб закріпити демократичний лад і підготувати нову українську армію до чергового призову”.
Відповідно, мотивацією для більшості мобілізованих було отримання землі, яку їм обіцяли саме після встановлення повноцінної влади.
Слідкуйте за “Військовим кур’єром” у Facebook, Telegram та YouTube.