Нагірний Карабах на порозі нової війни. З початку вересня в регіоні відбуваються постійні зіткнення. А днями прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян заявив, що Азербайджан нарощує військову присутність уздовж лінії розмежування. Готуються до військового протистояння і вірменські військові. Але цього разу вони розраховуватимуть, скоріш за все, виключно на власні сили.
Віч-на-віч з ворогом вірмени опинилися через бездіяльність росії, яка гарантувала Вірменії захист в рамках ОДКБ, але фактично відмовилася вступати в конфлікт з Азербайджаном та її давньою союзницею — Туреччиною.
Не виключено, що остаточно Кремль зрадив Вірменію нещодавно – коли у Сочі російський диктатор Путін зустрічався з турецьким президентом Ердоганом.
Черговому загостренню конфлікту у Нагорному Карабасі передувала ціла низка дуже важливих подій, що продемонструвала кардинальну, а головне — різку — зміну взаємовідносин між Єреваном та Москвою.
Стосунки між країнами й до цього були не ідеальними. Але цього разу конфлікт загострився за лічені дні. Єреван за дипломатичними мірками майже миттєво повернувся до Кремля «іншим боком». Про це, перш за все, свідчить технічний вихід Вірменії з ОДКБ. Офіційно країна цього не оголошувала, але відкликала свого представника із «російського НАТО».
Не менш красномовними стали ще декілька подій останніх днів. Перша — це оголошення міністерства оборони Вірменії про спільні військові навчання з США. Друга — візит до Києва дружини прем’єр-міністра Вірменії Анни Акопян. Вона привезла гуманітарну допомогу від Вірменії — вперше з початку великої війни. До того ж Акопян опинилася в український столиці як раз, коли у місті перебував держсекретар США Ентоні Блінкен. Збіг? Навряд чи.
Причина різкого розвороту Єревана
На перший погляд, поведінка вірменської влади здається вкрай нелогічною: країна на порозі війни з набагато сильнішим ворогом, тим часом Єреван демонстративно відвертається від Кремля — єдиного союзника, який начебто може надати військову допомогу.
Проте, вірменське блискавичне «перевзування» може мати сенс, якщо згадати ще одну подію, яка відбулася нещодавно — візит до росії президента Туреччини Реджепа Ердогана.
Офіційною підставою для поїздки Ердогана в Сочі була «зернова угода». Турецький керманич намагався переконати Путіна, повернутися до співпраці в Чорному морі. Перемовини закінчилися провалом — президенти не змогли знайти спільну мову. Але де гарантія, що вони обговорювали лише українське збіжжя?
Якщо в Кремлі були категорично проти того, щоб повертатися до зернової ініціативи, то сповістити про це Анкару можна було заздалегідь, а не змушувати Ердогана літати на принизливі перемовини й повертатися з порожніми руками. Отже, скоріш за все, розмова тет-а-тет з Путіним не обмежувалися зерном та кукурудзою.
Цілком ймовірно, що Анкара та Москва могли домовитися про подальшу долю Нагірного Карабаху. Туреччина є союзником Азербайджану вже багато років. І активно підтримує Баку в протистоянні з Вірменією. У тому числі у військовому плані. Тож Ердоган цілком міг використати «зернову угоду», як привід для зустрічі з кремлівським диктатором. І вже у Сочі отримати від Путіна особисту обіцянку, невтручання росії у новий етап війни між Азербайджаном та Вірменією.
Якщо така домовленість мала місце, то вона цілком пояснює поведінку Єревана, який вже давно незадоволений політикою Москви. Близько 10 років тому Вірменія вступала до ОДКБ, розраховуючи на військову підтримку насамперед росії у протистоянні з Азербайджаном.
Але виявилося, що Кремль підтримувати своїх союзників не збирається. Між Вірменію та Азербайджаном збройний конфлікт спалахнув з новою силою у 2020 році. І за весь цей час Єреван жодного разу не отримав військової допомоги від ОДКБ. Останнього разу країна зверталася по допомогу минулого року. Але вся допомога обмежилася дипломатичними заявами.
Саме тому Пашинян назвав залежність Вірменії від росії у питаннях безпеки «стратегічною помилкою». А вихід з ОДКБ став для країни фактично формальністю, адже ніякого військового захисту вона так і не отримала. Сама ж організація виявилася не аналогом НАТО, а аналогом СНД.
Пошук нових союзників
Зараз Вірменія намагається якнайшвидше знайти нових союзників. Головним партнером Єревана має стати Вашингтон. Про це свідчать і анонсовані спільні вірменсько-американські військові навчання, і візит дружини Пашиняна до Києва в той час, коли там перебував держсекретар США Ентоні Блінкен.
Показовим є й намір Вірменії ратифікувати Римський статут, який зобов’язує виконувати рішення Міжнародного кримінального суду, того самого, що видав ордер на арешт Володимира Путіна.
В Єревані нарешті зрозуміли, що означає мати такого союзника, як росія, який ніколи не виконує своїх обіцянок. Вірменія не тільки не отримала військової підтримки у конфлікті з Азербайджаном. Країна також не побачила російської зброї, яку їй обіцяв Кремль.
Ба більше, партнерство з росією робить неможливим постачання зброї з інших країн. Тож, можливо, саме тому вірменська влада намагається швидко розірвати стосунки з Москвою, щоб мати можливість домовлятися про військову підтримку з країнами Заходу.
На дипломатичному фронті Вірменія вже отримала підтримку Європейського Союзу та США. Можливо, нова політика Єревана матиме успіх й з точки зору постачання зброї. Втім, чи допоможе це Вірменії вистояти у ймовірному новому раунді боротьби за Нагірний Карабах — допоки не ясно.