Неоголошена війна з Росією – це не тільки про територіальні чи економічні втрати. Це сотні загублених душ, – українців, що за особливих обставин отримали статус зниклих безвісти. Хто і як переймається цією проблемою? “Військовий кур’єр” розпитав голову профільної комісії Володимира Максимченка, який з 2014 року працює не в кабінеті…
Володимир – до війни бізнесмен, у 2014 році волонтер АТО, з 2015 до 2021 року працює на посаді заступника начальника відділу взаємодії (зі звільнення полонених) у Центрі забезпечення службової діяльності Міністерства оборони та Генерального штабу ЗС України. Зараз обіймає посаду голови Комісії з безвісти зниклих за особливих обставин при Кабміні.
Доброго дня, Володимире. Перш за все з’ясуймо, про яких саме зниклих безвісти йде мова. Бо по Україні кожен день таких по декілька…
Ми говоримо зараз про безвісти зниклих за особливих обставин. Це військові дії, техногенні катастрофи. Тобто, все що не входить до звичайного зникнення людей у звичайних умовах.
Трохи про себе. Чим займалися до війни? Ким були?
До війни був підприємцем, – це приватна історія. Від початку війни вийшов із компанії, передав її та розпочав гуманітарну діяльність. Через пів року – рік мене запросили до Міністерства оборони.
З самого початку війни – це з весни 2014?
Якщо бути точним, з середини літа. Спочатку на волонтерських засадах. Сьогодні в АТО, завтра Київ, а через кілька днів назад. Мозок розривається…
Який епізод запам’ятався з цієї роботи?
Таких епізодів насправді було багато. Я пам’ятаю, як ми у 15-му році їхали передавати техніку на Великдень на “Республіку міст”. Були бойові втрати. Це така сумна історія, але кожна подібна історія – вона важка.
“Республіка “Міст” – важливий опорний пункт біля селища Піски
Зранку у Великдень, 12 квітня 2015 року там тривали бої. Обстріли бойовиків почались з 6 години ранку і не вщухали протягом п’яти годин.
Тобто спочатку ви займалися питаннями обміну полонених, а потім зниклими безвісти. Чому так?
Почнімо з того, що у нас полонені та безвісти зниклі – це дотичні теми. Від одного статусу до іншого людина може переходити дуже швидко. Займаюся я цим питанням від самого початку війни. Спершу – обміном полонених, а потім перейшов до фактично безвісти зниклих.
Мене обрали головою комісії з питань зниклих безвісти за особливих обставин у кінці грудня 2020 року. Тобто, я фактично включився повністю в тему безвісти зниклих на базі цих напрацювань.
Як саме проблема обміну полоненими пов’язана з проблемою зниклих безвісти?
Взагалі це різні напрямки, але, умовно, якщо особа вважається безвісти зниклою, вона може бути полоненою. А у нас, наприклад, немає інформації про те, що вона перебуває у полоні. Таке ж може бути, що у нас не вся інформація про тих людей, які у полоні. Вони можуть бути у статусі безвісти зниклих.
Тобто основним завданням є ідентифікація загиблого?
Ні, ідентифікацією займається зовсім інша структура. А у нас – це координація пошукової роботи, обробка усіх матеріалів, документів, визнання особи зниклою безвісти за особливих обставин.
Про цифри. Скільки зараз у нас людей мають статус зниклих безвісти?
У першу чергу, це Збройні сили України – у нас 69 чоловік вважається зниклими безвісти, прикордонників – 5 чоловік, у Міністерстві внутрішніх справ – 24, і в Національній гвардії України – 12. І цивільних осіб, за інформацією міжнародних громадських організацій, – близько 800 чоловік.
Це з 2014 року?
Це загальна цифра на сьогодні. Але ми маємо взяти до уваги той момент, що зараз не створено Єдиного реєстру безвісти зниклих. Тому про реальні цифри ми не можемо говорити. Лише після запуску реєстру зможемо сказати, що на такий-то день у нас є певна кількість безвісти зниклих за особливих обставин.
Тобто більшість тих, хто з 2014 року зник в АТО за тих чи інших обставин, уже ідентифікували?
Так, ідентифікували. Але варто говорити про певну кількість тільки після офіційних звернень. Ми не можемо сьогодні брати інформацію з окупованих територій, де також є громадяни України. Звісно постає питання: хто за кого воював, але це громадяни України. Також там є люди, які воювали за ЗСУ добровольцями. У нас 11 добровольців вважається безвісти зниклими. Їх може бути набагато більше.
Закон № 2505 “Про правовий статус осіб, зниклих безвісти” було створено у 2018 році на основі керівних принципів Міжнародного комітету Червоного Хреста. Прийнятий у 2018 році. Саме цей закон включає положення про Комісію з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин.
Як цю проблему сприймають на державному рівні? Чи допомагають, заважають, розуміють?
Усі розуміють. Розуміють і те, що треба змінювати Закон, який насправді на сьогодні не є дієвим. Він писався у 2018 році (прийнятий у 2018-му – Ред.) У 2019 повинні були бути зміни, але у зв’язку зі зміною (складу – Ред.) Кабінету міністрів правки до Закону в Раду не надійшли і на цьому рівні до сьогодні не врегулювали це питання.
Хто ініціював створення цієї комісії та визначив ідеологію її роботи?
До 2020 року комісія фактично не працювала. У грудні ми з моїм колегою Миколою Гордієнко долучилися до складу комісії, яку я зараз очолюю. Мене обрали головою на відкритому засіданні у середині грудня 2020 року.
Чого не вистачає для нормальної роботи комісії? Яке матеріальне обладнання, яка бюджетна сума орієнтовно?
Ми не говоримо про якесь обладнання. У першу чергу ми говоримо про те, що для початку пошукових робіт потрібно створити Секретаріат комісії, який забезпечуватиме роботу в цілому, буде координувати роботу пошукової групи.
Це один із таких стержнів, який треба започаткувати. Інший – це створення Єдиного реєстру.
Відповідно до Закону адміністратором реєстру є Міністерство юстиції, а держателем – Комісія, але Мін’юст не може взяти на себе обов’язки для створення реєстру. Тобто реєстр повинен бути створений іншим органом.
Є інше питання. Наша робота – це гуманітарна місія. Усі ці повноваження не можуть бути мілітаризованими участю Міноборони, МВС або СБУ. І це питання треба також врегульовувати.
Таким чином, є два питання на порядку денному – це Секретаріат комісії та Єдиний реєстр, для того, щоб ми могли володіти повністю інформацією. Щоб ми могли його (реєстр) створити й заповнити, щоб розуміти реальну кількість людей, які вже певний час є у статусі безвісти зниклих.
У нас є, нормативна база, яка чітко визначає ці процедури?
Так, це саме Закон №2505. Але у зв’язку з тим, що є певні правові колізії, він не може повноцінно сьогодні працювати. Тому ми зараз з юристами фактично пишемо законопроєкт про внесення змін до Закону для того, щоб повноцінно він запрацював. Там буде визначено й адміністратора по реєстру, й матеріально-технічне забезпечення, хто забезпечує комісію Секретаріату цим матеріально-технічним обладнанням. Поки це питання не врегульовано, комісія не може повноцінно працювати.
Наприклад, які правові колізії?
За законом за матеріально-технічне забезпечення Комісії відповідає Секретаріат Кабінету Міністрів України. Але також за законом ця структура не може створити наш секретаріат, а через це не можна почати пошукові роботи.
Не всі зниклі безвісти підтримували законну владу. Є і такі хто воював на іншому боці. Як ви розмежовуєте та розділяєте це?
Розставимо всі крапки над і. У першу чергу – це громадяни України. Якщо йде мова про пошукову діяльність, маючи тіло, ми повинні його ідентифікувати. Після визначення особи ми зрозуміємо, що це за особа. До цього часу вони всі просто необізнані загиблі, які фактично потрапляють під дію Закону.
Це ми говоримо про ідентифікацію. А якщо говоримо про отримання статусу безвісти зниклого, як це відбувається? Наприклад якщо людина здезертирувала…
Поки це питання не врегульовано.
Тоді це є завданням вашої комісії – врегулювати оці всі питання?
Так, цим ми і займаємося.
Про співпрацю з волонтерськими організаціями, громадськими об’єднаннями. Як це відбувається?
У нас є дві найактивніші громадські організації – “Надія” (Об’єднання рідних зниклих безвісти – Ред.) та “Берегиня”(Всеукраїнський союз матерів та родичів учасників АТО – Ред.). Вони долучені до цієї роботи, всебічно допомагають. Також ми співпрацюємо з міжнародниками з “Червоного Хреста”.
Робота з родичами зниклих. Яка специфіка, нюанси, наскільки це важко?
Увійдемо в стан родичів. Це важка робота. Родичі вірять ще, що комісія запрацює, але вони і бачать, що відлік йде. Вони дуже довго у це вірять. Я маю надію, що вони дочекаються до того, як це все запрацює. У нас дуже багато безвісти зниклих за 2014-2015 рік. Сьогодні вже за вікном 2021 рік. Це вже сьомий рік війни. Це важка робота, але вони (родичі) розуміють, що є певні перепони у роботі, йдуть на зустріч, у дечому допомагають.
Є якісь напрацьовані алгоритми у такій психологічно важкій роботі? Як спілкуватися, як повідомляти?
Це більше стосується роботи психологів. У нас наразі у комісії їх немає. Маю надію, що у Секретаріаті будуть керівники пошукових груп із досвідом роботи психолога. Поки що я використовую власний досвід психолога, який я набув за час війни.
Свою місію у чому ви особисто бачите? Коли зможете сказати “все, я це зробив”?
Про таке ще рано говорити. Давайте не будемо мріяти, ніхто не знає і не може бути впевненим. Є задача, яку ми виконуємо.