Авторитетні американські військові експерти Майкл Кофман та Роб Лі опублікували у виданні “War on the rocks” ґрунтовний аналіз трьох місяців українського контрнаступу. Деякі ключові висновки цієї роботи: масштабних проривів на кшталт Харківської операції на фронті чекати вже не слід; винищувачі F-16 матимуть значення в посиленні України, але не стануть «чарівною паличкою» у розгромі росії; Заходу слід швидше приймати рішення з надання підтримки України. Публікація містить ще багато цікавих думок та оцінок бойових дій за останні місяці. Втім, кожен рядок матеріалу вартий часу, який ви витратите на його прочитання.
Коротко про авторів: Майкл Кофман є старшим науковим співробітником програми американського Фонду Карнегі за міжнародний мир, де він зосереджується на питаннях євразійської безпеки. Роб Лі — старший науковий співробітник євразійської програми Інституту зовнішньої політики та колишній офіцер морської піхоти США.
4 червня Україна почала довгоочікуваний наступ. Операція виявилася перевіркою на українську рішучість та адаптацію. Незважаючи на жорсткий опір, українські війська досягли стабільних успіхів у постійній битві проти російських сил, які сильно закріпилися.
Основні зусилля України — це наступ з Оріхова з метою прорватися на південь повз Токмак і в ідеалі досягти Мелітополя. У разі успіху це розірве російські лінії узбережжя біля Чорного моря та поставить під загрозу шляхи постачання з Криму. Другий напрямок – у Великій Новосілці, це другорядна наступальна операція, ймовірно, спрямована на Бердянськ, також уздовж узбережжя. Третій напрям — допоміжний наступ уздовж флангів Бахмута далі на північ. Україна досягла тут успіхів, притиснувши кілька російських десантних частин. Наступ набирає обертів, і багато чого залишається невизначеним, але три місяці дають можливість підвести підсумки операції до цього часу.
Це перетворилося на війну посадок, коли зміни в позиціях часто обчислюються лише сотнями метрів. Артилерійський вогонь і безпілотники домінують на полі бою, оскільки невеликі групи піхоти просуваються через щільні мінні поля, поле за полем, дерево за деревом. Прогрес був уривчастим і повільнішим, ніж очікувалося, як визнали президент Володимир Зеленський і тепер уже колишній міністр оборони України Олексій Резніков. Однак нещодавні успіхи України демонструють, що з часом вона виснажила російську оборону, використовуючи перевагу у вогні та високоточний зброї великої дальності, щоб стабільно відштовхувати російські сили від їхніх оборонних позицій. Тим не менш, Україні потрібно буде як прорвати російські лінії оборони, так і використати цей успіх для досягнення своїх цілей. Багато що може бути вирішено саме в найближчі тижні.
Як ми та передбачали разом з іншими аналітиками, така операція мала бути важкою та дорогою. Без переваги в повітрі, вирішальної переваги у артилерії прорвати російські лінії будь-якій армії було б важко. Особливо коли росіяни встигли закріпитися, підготувавши ешелоновану оборону, насичену мінними полями та укріпленнями.
Втім, Збройні сили України змінили тактику: спочатку намагалися прорвати російські лінії шляхом механізованого наступу, а потім застосували більш звичний підхід до виснаження, який досягав поступових успіхів. Згодом цей підхід може спрацювати, адже, він працював для українських збройних сил у минулому. Але кожна битва має свій власний контекст з різними умовами, географією та силами, що діють.
Україні потрібно більше комплексів протиповітряної оборони, машин розмінування та іншої подібної техніки. Західна допомога протягом останніх 18 місяців дала Україні певні можливості, втім, вона ж створила і певні проблеми. Внаслідок яких, недостатньо підготовлені підрозділи змушені були протистояти добре підготовленій обороні без підтримки з повітря. Однак, проблеми українського війська пов’язані не лише з нестачею потрібних озброєнь. Українські військові досі мають проблему у масштабуванні наступальних дій, зокрема, з проведенням загальновійськових дій на рівні батальйону і вище. Оскільки, більшість атак українців здійснюється на сьогодні лише на рівні взводу чи роти. Це важливі питання, які слід надалі розглянути у західних навчальних програмах, які спрямовані на підготовку українських військових.
Єдиної відповіді на виклики, які постала перед Україною, наразі немає. Проблему не можна зводити лише до відсутності західної тактичної авіації. Більш важливими факторами залишаються боєприпаси, підготовка, забезпечення необхідних видів озброєнь та ефективне управління ресурсами у війні на виснаження. Війна потребує регулярної адаптації, оскільки плани часто розсипаються після зустрічі з реальністю. Але, процес адаптації так само вимагає визначення того, що спрацювало, а що ні. Здатність відкрито обговорювати ці виклики — це те, що відрізняє успішних військових. І це зовсім не схоже на поведінку росіян на війні, які часто фальсифікують успіх і ховають погані новини. Дійсно, погане розуміння того, як ведуться військові дії в Україні, і загалом операційного середовища може призвести до хибних очікувань, недоречних порад і несправедливої критики у західних офіційних колах.
Літній наступ України зводиться до балансу виснаження з плином часу, того, яка сторона має більше резервів і хто може краще керувати своєю бойовою потужністю в умовах тривалих бойових дій. Щоб підтримати військові зусилля України, Вашингтон має підтримати обраний Києвом підхід, який означає забезпечення ресурсами, і зокрема, боєприпасами для інтенсивного ведення вогню, надання необхідних ударних систем великої дальності та засобів підтримки. Однак, західні партнери також мають вчитися на цьому досвіді, вирішуючи довгострокові проблеми, такі як: навчання, допомога Україні у покращенні її здатності проводити масштабні операції та перехід на використання західної авіації разом із відповідними організаційними змінами.
Країнам Заходу також важливо винести правильні уроки зі створення та підготовки нових українських бригад, щоб покращити майбутні зусилля з військової підготовки. Деталі, які аналізуються у цій статті, базуються на відкритих джерелах і наших власних польових дослідженнях в Україні, але не розкривають ніяких відомостей яких не було б у відкритому доступі.
Загальне положення сторін
Наразі український контрнаступ сформувався як початкова спроба прориву, за якою слідував тривалий період виснаження з уривчастими досягненнями. Це призвело до певного прогресу, який спостерігався останніми тижнями, оскільки обидві сторони все частіше змушені використовувати свої резерви. Напередодні наступу Україна витратила кілька тижнів на формування умов для наступу, включаючи атаки на російське командування та управління за допомогою ракет Storm Shadow, рейди в Білгородську область росії та різноманітні диверсійні дії. Вони були здійснені, щоб послабити здатність Росії захищатися та потенційно змусити Москву відволікти сили від головного удару України. Початковий напрямок наступу розпочався з локалізованого контрнаступу навколо Бахмута в середині травня, спрямованого на те, щоб переманити туди російські сили, шляхом постійного тиску на флангах. Після того, українські війська здійснили спробу наступу вздовж напрямку Великої Новосілки на півдні, а потім наступ від Оріхова далі на захід до Запоріжжя.
Українські війська здобули відчутні перемоги на флангах Бахмуту, але початкові наступальні дії вздовж головного напрямку удару на півдні були не такими успішними, як очікувалося. На другому тижні Україні вдалося захопити низку міст на південь від Великої Новосілки, але далі просування там було повільним. Те, що здавалося головним напрямком наступу 47-ї механізованої бригади на південь від Оріхова в напрямку Роботиного, також рано зупинилося. Більшість результатів було досягнуто на першій лінії оборони росіян на Запоріжжі, але це також місце, де російські війська зосередили свої оборонні зусилля, що робить їх особливо важливими.
Українська атака створила виступ, який невпинно розширюється. На момент написання цієї статті, українські війська витисли російські підрозділи, що оборонялися. І є ознаки того, що вони могли проникнути на основну лінію оборони поблизу Вербового, але деталі оцінювати ще зарано. Українські війська нещодавно звільнили Роботине та просунулися на схід від нього, що означає просування приблизно на десять кілометрів з початку наступу. Подібною була і дальність просування від Великої Новосілки до найвіддаленішої точки наступу.
Початковий план України виглядав як спроба просунутися вздовж кількох напрямків, щоб виявити слабкі місця, які могли б виявити найкраще місце для прориву головного оборонного поясу росії. Тому ймовірно, що Україна намагалася змусити росію прийняти рішення про розгортання резервів на лінії фронту, тим самим, зменшивши здатність російських військових реагувати на прориви лінії оборони. Замість єдиного удару, кампанія була розділена на кілька фронтів, щоб створити дилему.
П’ять із перших дев’яти нових бригад, навчених і оснащених НАТО, були задіяні на початку наступу. 47-ма і 33-я механізовані бригади наступали на південь від Оріхівського напрямку у складі 9-го корпусу, а 37-ма бригада морської піхоти, 31-ша і 23-тя механізовані бригади вели бої на напрямку Великої Новосілки. Їх підтримували сформовані та більш досвідчені підрозділи, які воюють разом з ними. Просування на Велику Новосілку підтримували підрозділи 68-ї єгерської бригади та 35-ї та 36-ї бригад морської піхоти ЗСУ, а також 120-ї, 110-ї та 129-ї бригад територіальної оборони. На Оріхівському напрямку до опорних підрозділів увійшли 15-та бригада Нацгвардії, 128-ма гірсько-штурмова та 65-та механізована бригада. Схоже, початковий план Києва полягав у тому, щоб 9-й корпус швидко просунувся до першої головної лінії російської оборони на південь від Оріхова, перш ніж направити свій другий ешелон — 10-й корпус — для прориву та подальшого використання оперативною групою резервних бригад. До складу резервів увійшли діючі та новостворені аеромобільні та десантно-штурмові бригади, зокрема 46-а та 82-га.
Україна направила на схід також підрозділи з кількох інших бригад, підготовлених на Заході. Серед них 22-га ОМБр, яка була спрямована під Бахмут, 32-га ОМБр на Куп’янський напрямок та 21-ша ОМБр під Кремінну. Схоже, що ці троє не входили до складу перших дев’яти нових бригад, що може пояснити, чому їх відправили на опорний напрямок у Бахмут і обороняти фронт Кремінна-Сватове в Луганській області замість головного напрямку на півдні. Нещодавно підрозділи 43-ї окремої механізованої бригади та 38-ї окремої бригади морської піхоти були введені в дію під Сватовим та на напрямку Великої Новосілки відповідно.
Значна частина боїв у містах, звільнених Україною, велася більш досвідченими бригадами, за винятком 47-ї механізованої бригади та нещодавно створеної 82-ї десантно-штурмової бригади. Подібним чином можна спостерігати просування і на Бахмутському напрямку, де представлені більш досвідчені українські підрозділи без нової західної техніки, такі як 24-та та 28-ма механізовані бригади; 3-я та 5-а штурмові, 92-та механізована та 80-та десантно-штурмова бригада. Дійсно, здається, що деякі з нових бригад використовувалися для заміни підрозділів досвідчених бригад на фронті Кремінна-Сватове, щоб їх можна було використовувати і навколо Бахмута. Українські сили спеціальних операцій також підтримують наступ, штурмуючи російські окопи та керуючи безпілотниками для виявлення та знищення цілей. У наступі України на Роботине брали участь підрозділи 73-го морського центру спеціальних операцій ВМС, а в районі Бахмута продовжують діяти підрозділи 3-го та 8-го полків спеціального призначення.
Хоча неможливо точно дізнатися, який відсоток бойової потужності було задіяно, на даний момент більшість українських бригад, які очікується залучити до наступу, включаючи десантно-штурмові резервні частини, так чи інакше беруть участь у боях. Незрозуміло, чи Україна перекидає додаткові сили з інших фронтів, хоча деякі нещодавні повідомлення свідчать, що це може бути так. Росія також розгорнула стратегічні резерви, зокрема 7-му гвардійську гірську десантно-штурмову дивізію та 76-у гвардійську десантно-штурмову дивізію, а також підрозділи оперативного угруповання «Дніпро» в Херсоні.
Важкий початок
Україна, ймовірно, має більше бойової потужності для продовження атаки. Але на початку операції були задіяні більш важкі підрозділи, і початкова атака була не просто розвідкою, а радше цілеспрямованою спробою швидкого прориву передових позицій росіян. Дійсно, 47-ма механізована бригада 9-го корпусу є, мабуть, найкраще оснащеною новою бригадою з бойовими машинами піхоти Bradley M2A2. На знімках також було видно, що в початкових штурмах бригади брали участь танки Leopard 2A6, а також дефіцитні протимінні машини Leopard WiSENT 2, що вказувало на те, що Оріхівський напрямок був пріоритетним, а не лише напрямком розвідки чи диверсійних дій.
Початковий штурм став жертвою безлічі питань планування, розвідки та координації, які широко висвітлювалися в новинах. Однак, коли ми досліджуємо їх, важливо зазначити, що будь-які західні військові, які були змушені використовувати підрозділи лише з кількома місяцями навчання, боролися б із такими саме викликами, що і українці.
Один український підрозділ зіткнувся з проблемами, що змусило його запізнитися на початок штурму на кілька годин. Це означало, що підрозділ пішов у штурм задовго до того, як артилерія відкрила вогонь на подавлення, що залишило його штурмові сили вразливими для не придушеної російської артилерії та протитанкових керованих ракет. Це просування повинно було відбутися під покровом темряви, але натомість відбулося ближче до світанку, зводячи нанівець перевагу, надану західними зразками бронетехніки з чудовими можливостями нічного бачення. Інший український підрозділ прийняв дружні підрозділи, які тримали свій фланг, за передову російську лінію оборони, і вступив з ними у бій. Ще одне угруповання дезорієнтувалося вночі, сформувавши стрій, що зробило їх уразливими для вогню російської артилерії та протитанкових керованих ракет. У деяких випадках машини нових бригад могли наражатися на міни, встановлені підрозділами, через рубежі яких вони мали пройти, або натрапляти на міни, відхиляючись від смуг, розмінованих машинами для розмінування. Ці проблеми були характерними не для всього наступу, звісно. Але вони були і з ними подекуди стикалися нові бригади.
Деякі експерти припускали, що початковий штурм не був основним зусиллям українських військ, і через три місяці його характеризують як «ранню стадію наступу». Це показує постійну проблему з нерозумінням того, як зазвичай діють українські сили. Українська бригада в атаці на практиці часто складається з двох-трьох рот, які наступають, посилені бронетехнікою та елементами підтримки. Основним елементом штурму є посилена рота або ротна тактична група. Навіть тоді координація може бути важкою, як показав початковий наступ. Для планування такого роду дій потрібна ціла бригада. Значне збільшення масштабів є викликом для українських сил, особливо серед нових бригад, яким бракує досвіду та підготовки командного складу. Початковий штурм був спробою прориву, але він не увінчався успіхом.
Наприклад, навколо Бахмута багато українських механізованих штурмів включають один-два загони за підтримки двох танків. Українські танкові підрозділи, згідно з нашими польовими дослідженнями, рідко зосереджуються на рівні роти через ризик втратити занадто багато танків одночасно. Танкові бої тепер взагалі бувають рідко. Танки витрачають більшу частину часу на підтримку піхоти та ведення вогню із «закритих вогневих позицій». Зазвичай вони діють парами або взводами, підтримуючи атаки піхоти.
Цей наступ в основному характеризувався штурмом піхоти на рівні взводу, боями від дерева до дерева. Незважаючи на свій розмір, бригади часто мають обмежену кількість взводів і рот, які мають штурмову підготовку, що обмежує сили, доступні для виконання таких завдань. Українські сили проводять механізовані штурми, коли це дозволяють умови, але російські мінні поля, протитанкові засоби та артилерія залишаються серйозною загрозою щоразу, коли Україна нарощує бойову потужність поблизу російської оборони. Ця реальність різко суперечить очікуванням, що сотні танків і бойових машин піхоти кинематографічним штурмом кинуться вперед на російські лінії оборони.
Західна критика, яка часто з’являється у формі анонімних витоків інформації з боку офіційних осіб, іноді стверджує, що Україна не збирається збільшувати сили та погоджуватися на надмірні втрати у такому нападі. Сполучені Штати неправильно витлумачили це як неспроможність залучити додаткові сили до наступу. Проблеми, які постають перед Україною щодо масштабування використання збройних сил, неможливо подолати кількома місяцями навчання та західним обладнанням.
Збройні сили України відрізняються мобільною та позиційною обороною. Вони також дуже ефективні у тактиці малих підрозділів і в ефективному застосуванні вогню для розм’якшення позицій російської армії. Враховуючи труднощі, з якими стикалися нові бригади на початку, штурм бригади кількома батальйонами замість рот, ймовірно, загострив би проблеми координації та призвів би до більших втрат. Також посадовцями на Заході не враховується, що значні втрати штурмового особового складу можуть суттєво вплинути на здатність бригади продовжувати операції та на впевненість її командного складу. Це особливо актуально для нових бригад з військами, які не є ветеранами.
Переваги українців випливають із розуміння того, в чому їхні сильні сторони, враховуючи організаційну спроможність, досвід, якість сил та обмежені можливості для підтримки більш масштабного наступу. Західні зусилля з навчання втратили від надмірного скорочення програм, але також українські підрозділи не обов’язково навчаються на Заході так, як вони насправді воювали б в Україні, використовуючи ті самі системи, тактику, техніку та процедури. Частково це пояснюється тим, що західні навчальні програми не обов’язково повторюють ці умови. Усе це вказує на необхідність розвитку майбутніх зусиль Заходу з військової підготовки — щоб краще відповідати реаліям цієї війни та тому, як українські сили ведуть її — а також для кращого розуміння операційного середовища.
Спроба України прорвати російські лінії в перші дні наступу не мала вирішального значення для розвитку наступу, але це була важлива перевірка того, чи зможуть новосформовані бригади із західним обладнанням і підготовкою ефективніше подолати підготовлену російську оборону. У наступі також вперше була представлена структура корпусу, яка допомагала координувати матеріально-технічне забезпечення для різних залучених бригад, із загальним оперативним або «фронтовим» командним рівнем над корпусом. Ця стратегія була до певної міри ризикована. Виведення нових бригад на головну штурмову роль уздовж двох найбільш очікуваних напрямків просування з планом, який передбачав нічні операції, посилило ризик. Крім того, головним напрямком просування Україна обрала Оріхівсько-Токмацький напрямок, який є найбільш укріпленою частиною російської оборони. Ці підрозділи зіткнулися з важким завданням проти добре підготовленої оборони з щільними мінними полями, закріпленими військами, численними протитанковими керованими ракетами, боєприпасами, і ударними гелікоптерами, що підтримували російські лінії оборони.
Однак, виходячи з нашого дослідження в Україні, також виявляється, що новим бригадам бракувало достатньої згуртованості підрозділів і досвіду, тому вони робили помилки, яких досвідчені бригади рідше допускали. Новими були не лише піхотні батальйони та елементи прориву, а й артилерія та допоміжні компоненти, тоді як у особового складу бригади не завжди вистачало часу для навчання.
Ці бригади також складалися зі нещодавно мобілізованих військових, багато з яких не мали попереднього бойового досвіду, з офіцерами, переведеними з інших частин. Нові бригади не були знайомі з місцевістю, тому що раніше в цьому районі не дислокувалися. Попросити їх провести свій перший штурм, іноді вночі, було важким завданням. Проблеми нових бригад змусили інші підрозділи — включно з менш добре оснащеними підрозділами Національної гвардії — взятися за поставлені завдання, у деяких випадках повністю замінивши їх на лінії. Адже в захопленні населених пунктів у рамках контрнаступу брали участь навіть погано оснащені підрозділи територіальної оборони, які зазвичай використовуються для оборони. Слід зазначити, що деякі нові бригади показали кращі результати. Після перших невдач 47-ій механізованій бригаді вдалося адаптуватися та просунутися вперед, а 82-а десантно-штурмова бригада, схоже, досягла успіху незабаром після того, як була створена. Ймовірно, це пов’язано з тим, що їхня підготовка та оснащення були пріоритетними серед нових бригад, і, можливо, через те, що 82-та приєдналася до наступу значно пізніше.
Війна на виснаження
Після першого тижня, операція перейшла в стадію виснаження, подібну до наступу в Херсоні. Українські війська розм’якшували російську оборону артилерійським вогнем, HIMARS, безпілотниками та вибірковими ударами ракетами Storm Shadow по цілях пріоритетного значення. Україна також намагається перекрити потік російських поставок з Криму, завдаючи ударів по мостах і залізничних станціях, включаючи удар по Кримському мосту, як повідомляється, за допомогою морських безпілотників. Між українськими та російськими артилерійськими підрозділами точиться інтенсивний контрбатарейний бій, причому HIMARS дедалі частіше використовується в контрбатарейній ролі через покращену здатність України вражати цілі за російськими лініями оборони та розподіл систем HIMARS між окремими підрозділами.
Ця війна неодноразово демонструвала складність управління наступом загальновійськових формувань проти підготовленій обороні. Причому, виснаження стало ключовим фактором для маневреної війни. Частково це пов’язано з нездатністю однієї сторони досягти переваги в повітрі над іншою, але проблему не можна звести до цього одного фактору. Враховуючи розшаровані лінії оборони росії, мінні поля та укріплення, малоймовірно, що українська армія зможе здійснити прорив, не завдавши попереднього високого рівня виснаження російським силам, які обороняються. Тим не менш, цей процес не обов’язково є лінійним, і лінії можуть зруйнуватися, коли доступна робоча сила більше не доступна для їхнього захисту або підрозділи посилення не можуть вчасно розгорнутися.
Певною мірою, цей підхід сприяє тому, як Україна веде боротьбу, навіть якщо він не відповідає тому, що хотіли б бачити західні союзники. Українські сили віддають перевагу послідовним штурмам, роблячи вогонь вирішальним елементом і застосовуючи маневр, менше використовуючи вогонь як допоміжний компонент маневрових сил. Українська піхота веде штурм, як правило, взводом і ротою. Це дуже повільно і само по собі не може створити імпульс, але українські підрозділи загалом кращі за російські в ближньому бою. Україна також, ймовірно, терпить менше виснаження, діючи невеликими, розосередженими підрозділами, хоча це і дає менше можливостей досягти швидкого прориву. Так само завдяки грамотній розвідці та спостереженню, Україна з часом отримує перевагу в контрбатарейній боротьбі. Постійне знищення та засліплення вогню російської артилерії за допомогою контрбатарейних радарів допомогло Україні отримати помітну вогневу перевагу.
Україна також знищила кількох російських генералів під час ракетних ударів Storm Shadow і націлила їх на логістичні вузли та ключові мости. Ці удари ускладнили російські дії, але самі по собі ці ракети не виявилися панацеєю. Частково причиною цього є адаптація росії після впровадження систем HIMARS минулого року, зміцнення командних і контрольних вузлів, розподіл логістики та доставка боєприпасів безпосередньо на фронт. Сильна кампанія шляхом зосередження на російських лініях зв’язку могла б мати більший ефект. Проте чотири місяці ударів ракетами Storm Shadow свідчать про те, що завдання перервати російські лінії постачання лише за допомогою ракет є складнішим, ніж дехто міг би подумати.
Поступове розм’якшення російської оборони не дає гарних заголовків в пресі, але це сприяє сильній стороні України. Тоді як спроба масштабувати наступальний маневр у таких складних умовах – ні. Однак, це в той же час вимагає і значних ресурсів, що змушує Вашингтон нарешті дозволити передачу Україні боєприпасів подвійного призначення — касетних снарядів через брак звичайних артилерійських боєприпасів.
Касетні боєприпаси – це неприємна зброя з довгостроковими ефектами, але немає іншого способу задовольнити потреби України в артилерійських боєприпасах. Це було критично важливе рішення, яке подовжило часові рамки, щоб дати підходу України можливості досягти успіху. Вони також більш ефективні проти живої сили у відкритих траншеях. Але касетні боєприпаси призначені не лише для наступу. Їх використовуватимуть для підтримки військових зусиль України протягом наступного року, доки західне виробництво не збільшиться достатньо. Це свідчить про те, що основними факторами, які впливають на наступ України, все ще можуть бути боєприпаси та наявність сил.
Нелегке завдання
На півдні російські війська закріпилися на рівні загальновійськової армії. На практиці це означає організацію мінних полів, опорних пунктів, бетонних залізобетонних траншей, бункерів і кількох рубежів оборони з траншеями зв’язку між ними. Російські війська також пристосувалися до неприємних нововведень — наприклад, траншеї-приманки, заміновані вибухівкою, яку можна дистанційно підірвати, коли туди заходять українські солдати. Російські протитанкові групи розгорнули камери перед своїми позиціями, щоб ідентифікувати наступаючі українські машини, і вони викопали тунелі, які можна використовувати для перекидання боєприпасів, обладнання та персоналу. Вони регулярно контратакують втрачені позиції, хоча загальна стратегія полягає в тому, щоб не зберігати оборонні лінії за будь-яку ціну.
Мінні поля є одним із найбільших викликів для наступу України, подібно до ситуації, з якою зіткнулися російські підрозділи у Вугледарі взимку. Згідно з нашим польовим дослідженням, російські війська розгорнули навіть більше мін, ніж зазвичай йдеться у російській оборонній доктрині. Позиції окремих російських рот зазвичай мають мінні поля з сотнями або тисячами протитанкових мін ТМ-62М перед їхніми позиціями. Вони наклали три міни ТМ-62М одна на одну спеціально для того, щоб знищити, а не просто пошкодити українську інженерну техніку (мінні трали, які використовуються для прориву машин і танків). Ці поля доповнюються проникаючими протитанковими мінами TM-83, які часто розміщуються в рядах дерев, щоб націлюватися на танки та бронетехніку збоку, коли вони рухаються ґрунтовими стежками, які часто йдуть паралельно.
Ці протитанкові міни часто змішуються з протипіхотними мінами, щоб завдати більших втрат при виведенні з ладу транспортних засобів, включаючи натискні пластинчасті міни ПМН-4, обмежувальні міни ОЗМ-72 та осколкові міни направленого дії МОН-50 і МОН-200. Російські війська також використовують авіаційні бомби ФАБ-100 і ФАБ-250 як міни. Росія дистанційно мінує території системами мінування «Земледілє» і навіть безпілотниками, скидаючи протипіхотні міни ПОМ-3 і ПФМ-1. Вони використовуються для заповнення смуг, очищених українськими саперами, і для мінування доріг за лінією фронту України. Українська інженерна техніка, в тому числі з лінійними зарядами для розмінування, є пріоритетною ціллю для росіян і груп протитанкових керованих ракет. Це змусило Україну використовувати таку техніку більш обережно.
Тим часом, як українські піхотні підрозділи успішно атакують позиції росіян, міни змушують їх повільно та зважено рухатися. Навіть коли піхотні підрозділи можуть наступати пішки, слід звільнити смуги, щоб підвести транспортні засоби. Це ускладнює евакуацію поранених для наступаючих піхотних підрозділів і ускладнює переміщення інших допоміжних засобів, таких як протиповітряна оборона, логістика та артилерія, ближче до лінії фронту, що є критично важливим для підтримки імпульсу наступу.
Крім того, переваги України в можливостях нічного бачення, які були посилені машинами Bradley і танками Leopard, зменшуються цими мінними полями. За інформацією бригадного генерала Олександра Тарнавського, який керує наступом на півдні: «Як тільки там з’являлася якась техніка, росіяни відразу починали її обстрілювати і знищувати. Тому розмінування проводилося тільки піхотою і тільки вночі». Наявність мін, навіть коли шляхи розчищені, психологічно впливає на пересувні сили, що ускладнює виконання більшості бойових завдань.
Російська оборона також виявилася сильнішою, ніж очікувалося, завадивши початковому штурму України. Як також сказав Тарнавський: «На мою думку, росіяни вірили, що українці не пройдуть цю лінію оборони. Готувалися більше року. Вони зробили все, щоб ця територія була добре підготовлена до оборони». Це відрізняється від боїв у Херсоні минулого року, де другорядні лінії були добре укомплектовані, а передові позиції швидко згорталися. На півдні російські підрозділи щільно розмістили протитанкові керовані ракети вздовж передової лінії. Вони обороняються, використовуючи FPV–дрони, інтенсивне використання артилерії, удари протитанковими керованими ракетами та підрозділів спецназу, а також ударні вертольоти Ка-52. Ба, навіть, імпровізовані комерційні безпілотні літальні апарати для огляду від першої особи та плануючі бомби скинуті з російських винищувачів і бомбардувальників.
Відтак, гелікоптер Ка-52, FPV-дрон та удари «Ланцет-3» є значною проблемою, тому що наступаючі українські сили не мають такого ж покриття ППО та радіоелектронної боротьби під час атаки.
Росія також почала розгортати модернізовані вертольоти Ка-52М, які можуть запускати Віхр-1 і протитанкову ракету великої дальності ЛМУР за межі радіусу дії української тактичної ППО. У багатьох випадках танк або бронемашина зупиняються після наїзду на міну, а потім знищуються ударними гелікоптерами чи безпілотниками. Росія змушена нормувати використання артилерії через брак боєприпасів, але все ще використовує артилерійський вогонь і авіацію, щоб перешкоджати просуванню українців. Незважаючи на те, що мінні поля можна пробити, зробити це все одно, виявляється не просто.
Наприкінці липня Україна почала кидати частини 10-го корпусу в штурми на Оріхівському напрямку на півдні. Після більш ніж місяця наступу переважно невеликих піших підрозділів на півдні, українські сили знову спробували механізований штурм підрозділами розміром роти, особливо на схід від Роботиного. Українські військові, ймовірно, сподівалися ввести в дію 10-й корпус після того, як 9-й корпус вже прорвав першу головну лінію оборони. До складу 10-го корпусу входять підготовлені НАТО 116-та, 117-та та 118-та механізовані бригади, а також 3-тя та 14-та бригади Національної гвардії. Хоча ці бригади 10-го корпусу в основному замінили 9-й корпус на фронті, 47-ма механізована бригада 9-го корпусу продовжує воювати і нещодавно допомогла звільнити Роботине.
У середині серпня Україна, схоже, почала перекидати частини зі своїх резервів, зокрема 46-у аеромобільну та 82-гу десантно-штурмову бригади. Додавання цих підрозділів, здається, досягло швидших результатів, оскільки українські війська звільнили добре укріплене село Роботине та продовжували просуватися на південь і схід. Нинішня ситуація швидкоплинна. Геолокаційні кадри та звіти свідчать про те, що українські сили, (можливо, розвідувальний підрозділ) просунулися повз протитанкові перешкоди на першій ділянці «лінії Суровікіна» в напрямку Вербового. Хоча незрозуміло, чи це лише невеликі передові сили, чи Україні вдалося прорвати цю оборону технікою. Українські війська також просунулися до Новопрокопівки та її східного флангу. Українські військові, схоже, зосереджені на подальшому погіршенні російської оборони та розширенні виступу, тому що вузьке просування може зробити їхні сили вразливими для контратак з флангів. Відновлений штурм дійсно вказує на зміну динаміки, що змушує російську армію реагувати, щоб спробувати стабілізувати ситуацію.
Найближчі тижні, ймовірно, виявляться вирішальними, оскільки битва залежить від наявних резервів і рішучості. Незважаючи на нещодавнє просування в Старомайорському та Урожайному, українські війська знаходяться приблизно в 11 кілометрах від основної лінії оборони вздовж осі Великої Новосілки, і, схоже, вони перекинули ресурси на напрямок Оріхова. Хоча відстань до «основних ліній» є менш актуальною метрикою, ніж завдане зношення. Найбільше значення має те, де російські війська вирішать зосередити свою оборону.
Хоча 82-га та 46-та бригади ЗСУ досягли результатів, їм сприяли інші підрозділи, які провели тижні боїв у цих районах. Здається, російські війська стурбовані і також розгорнули тут резерви. Є ознаки того, що росія перекинула на цей напрямок підрозділи 7-ї та 76-ї десантно-штурмових дивізій ВДВ, а також інші сили. Ймовірно, російські військові прийняли це рішення після того, як Україна почала відводити свої резервні підрозділи, що зменшило ризик сильного українського просування в інших місцях. Схоже, що нещодавнє просування України здебільшого здійснюється піхотними підрозділами, але для досягнення імпульсу їм доведеться знову задіяти механізовані формування. Це дасть відповідь на питання, чи створили тижні виснаження, встановлення переваги у артилерії і глибокі удари по мостах, логістиці та вузлах управління необхідними умовами для українського прориву. Зокрема, здатність України ефективно придушувати та погіршувати російські протитанкові можливості може виявитися критичною.
Для Росії проблема проста: підрозділи в обороні мають найбільшу ефективність, якщо вони укомплектовані. Якщо ж їхні сили деградують і їм не вистачає підкріплень, ця оборона не завадить просуванню України. Це також залежить від того, чи вирішить Росія використовувати свої резерви для контратак чи укомплектувати численні лінії оборони. Для України головним завданням є не прорвати російські лінії, а зробити це з достатніми силами в резерві, щоб використати цей прорив для досягнення своїх цілей.
Російська оборона: доктрина чи дурість?
Незважаючи на видимість, росія не здійснює справжньої глибокої оборони. Російські війська налаштовані на такий захист, який дозволяє захиснику виснажувати атакуючого під час просування, обмінюючи територію на виснаження. Вони збудували три оборонні смуги, мінні поля між ними, траншеї зв’язку та міцні оборонні точки. Ймовірно, це було бачення генерала Сергія Суровікіна (і його ім’я дало прізвисько для цих оборонних ліній). Але Суровікін вже не керує. Начальник Генштабу – генерал Герасимов. Він постійно демонстрував поганий військовий розум і слабке розуміння того, що російські війська можуть, а чого не можуть робити, останнім часом під час невдалого російського зимового наступу. Російські війська обрали оборону передової лінії Суровікіна, зосередивши зусилля на утриманні першої лінії оборони та міст, які її закріплюють. Щоб було зрозуміло, перша лінія має великі укріплення, включаючи мережі тунелів. Наступні лінії включають викопані машиною траншеї, протитанкові рови, зуби драконів і, ймовірно, інші мінні поля. Рішення росії про оборону пішло на користь Києву, оскільки це дозволило українській артилерії завдати шкоди розгорнутим російським підрозділам.
У росії стратегічна концепція «активної оборони», яку часто згадує Валерій Герасимов, заохочує маневрову оборону та контратаку. Можливо, це те, що ми зараз бачимо від російських військ. По суті, «активна оборона» передбачає постійний бій з суперником, а не статичний або позиційний захист. Оборона Росії регулярно проводила контратаки, що також виснажило її бронетехніку та наявні сили для маневру. Російська армія проводить ротацію військ через лінію фронту, але ці сили поступово виснажуються. З іншого боку, Україна також витратила значну бойову міць у боях на першій лінії російської оборони, перш ніж досягти інших оборонних смуг і окопів. Таким чином, хід цієї битви дедалі більше визначається тим, хто має найбільше доступних резервів і хто дотримується найкращої стратегії управління силами протягом тривалого часу.
Російські війська постійно контратакували під час контрнаступу України. Хоча в деяких випадках їм вдалося відвоювати населені пункти, захоплені українськими частинами, або запобігти зосередженню, їхня стратегія є агресивною та дорогою. Зважаючи на брак наявних сил, російський підхід був агресивним і надто самовпевненим. Російські підрозділи часто воюють перед своїми найкращими укріпленнями замість того, щоб використовувати їх для отримання переваги. Вони можуть відступити, якщо потраплять у невигідне становище, але цей підхід має серйозні недоліки: якщо російські сили зазнають занадто сильного виснаження, утримуючи передові позиції або контратакуючи, щоб повернути їх, вони ризикують залишити свої сили надто слабкими, щоб належним чином захистити решту ліній оборони. Таким чином, «активний» підхід заважав просуванню України, але ціною виснаження російської передової оборони на тому, що вважалося «основними лініями». Отже, дивитися лише на те, чи прорвала Україна оборонні лінії, є неправильним способом оцінити хід цього наступу. Більшість бойових дій і виснаження відбувалися на першій лінії російської оборони, яку Україна розірвала під Роботиним і під Вербовим.
Росія має значні сили в Україні, але їхня якість суттєво відрізняється, і значна частина цих сил складається з мобілізованих підрозділів. Схоже, що на півдні лінію фронту здебільшого утримують звичайні танкові та мотострілецькі полки, мобілізовані підрозділи, морська піхота та підрозділи «Шторму Z», які укомплектовані в’язнями. Підрозділи ув’язнених розподіляються між мотострілковими ротами для використання в якості передової розгорнутої піхоти, як правило, уздовж першої лінії оборони. Морська піхота і більш боєздатні мотострілецькі війська утримують опорні пункти і міста й використовуються для контратак. Російська оборона складається з ешелонованих батальйонів, інші знаходяться в тилу. Крім того, повідомляється, що на Оріхівському напрямку обороняються підрозділи 22-ї та 45-ї бригад спецназу. Схоже, що ці підрозділи відіграють ключову роль у визначенні цілей для артилерійських ударів і забезпечують більший протитанковий потенціал для звичайних підрозділів із протитанковими ракетами та боєприпасами.
Під час боєзіткнень деякі російські підрозділи втекли, але інші утримували свої позиції навіть під тиском наступаючих українських сил. Це посилює значення такого фактору як мораль та бойовий дух. Відтак, частина російських підрозділів зазнає поразки від менших українських частин, частина залишає позиції, а інші утримують рубіж і контратакують. Поганий моральний стан, безумовно, негативно впливає на російські війська — із супутніми наслідками для згуртованості та ефективності — але він ще не був настільки серйозним, щоб дестабілізувати їхні лінії і, таким чином, дозволити значне просування України.
Наприклад, як ми дізналися під час наших польових досліджень у червні 2023 року, російський 291-й мотострілецький полк (42-а дивізія, 58-а загальновійськова армія) обороняв ключову ділянку фронту на південь від Оріхова, який включав Роботине. Станом на кінець червня вона була посилена загоном «Штурм», двома загонами каторжників «Шторм Z», кількома ротами і розвідгрупами мобілізованого 1430-го мотострілецького полку територіальних військ, ротою 71-го мотострілецького полку, мотострілецького батальйону «Ахмат», та батальйон 810-ї ОМБр. Росія, схоже, додала до штату полку четвертий мотострілецький батальйон, у якому, як і в інших батальйонах, немає бронетехніки, щоб забезпечити більше піхоти. Порівняно з довоєнною структурою, що складалася з трьох мотострілецьких батальйонів, 291-й захищався силами, ближчими до шести або більше піхотних і мотострілецьких батальйонів плюс танковий батальйон та інші допоміжні засоби.
Полк оборонявся двома ешелонами. Перший був утриманий двома його мотострілецькими батальйонами, посиленими ротами 1430-го мотострілецького полку та загонами «Шторм Z» із менш добре оснащеним і укомплектованим персоналом, а також батальйоном більш елітної 810-ї бригади морської піхоти, яка захищала Роботине. Другий ешелон складався з двох мотострілецьких батальйонів, а танковий батальйон був у резерві. Інший мотострілецький батальйон полку було перекинуто в тил для отримання нової техніки та особового складу, а додаткові роти 1430-го мотострілецького полку, ймовірно, можуть бути замінені для компенсації втрат у першому ешелоні. На передній лінії також діють підрозділи 22-ї бригади спецназу.
Порівняно з російською обороною на початку війни, 291-й мотострілецький полк захищав менший фронт — приблизно 11 кілометрів — і з додатковим підкріпленням мав достатньо сил для підтримки другого ешелону оборони, а також резерву. Росіяни також могли дозволити собі ротацію батальйонів, коли вони зазнавали виснаження, тому кількість підрозділів та склад змінювалися протягом останніх двох місяців. Справді, схоже, що росія вирішила не проводити ротацію полків, які утримують лінію фронту, а натомість провести ротацію рот і батальйонів з інших формувань. Це стосується як елітних підрозділів морської піхоти, так і мобілізованих полків територіальних військ. 291-й сидів за добре укріпленими підготовленими позиціями та щільними мінними полями, протитанковими ровами та іншими перешкодами. Таким чином, 291-й полк мав кращі можливості для боротьби з наступом, не вимагаючи залучення дивізії чи резервів вищого рівня. І це на відміну від російських сил під Харковом у вересні 2022 року, коли деякі російські підрозділи становили лише 20 відсотків чисельності та не мали згуртованої оборонної позиції. Тоді, після прориву початкової лінії українські війська змогли швидко просунутися вперед. Менш сприятлива для України ситуація в Запоріжжі та на півдні Донецька.
Закріплення російських військ у Бахмуті
Українські сили також продовжували наступати на флангах Бахмута після серії успішних контратак у середині травня, коли формування «Вагнера» захопили західні частини міста. Ці контратаки спочатку були спрямовані проти відносно слабких російських військових підрозділів, які були перекинуті з Вугледара для охорони флангів підрозділів «Вагнера». Російські військові частини, які прибули, були погано підготовлені, а слабка координація з військами Вагнера заважала їх обороні. Однак, як повідомляється, на початку червня в Бахмуті були замінені всі війська ПВК “Вагнера”, і зараз у цьому районі розгорнуто більшість російських повітряно-десантних сил, включаючи підрозділи 31-ї, 11-ї та 83-ї десантно-штурмових бригад, а також 106-ї та 98-ї повітряно-десантних бригад. Також, під контроль Міноборони повернулися російські військові частини, які під час штурму міста були придані «Вагнеру».
Українські підрозділи в Бахмуті досягли прогресу, особливо просування 3-ї окремої штурмової бригади до Кліщіївки. Крім того, російські підрозділи на цьому напрямку, судячи з усього, несуть великі втрати, в тому числі 31-ша десантно-штурмова бригада, яка була відведена з лінії фронту. Російські військові мали менше часу для підготовки оборони в цьому районі порівняно з південним. Проте російські міни та артилерія все ще заважають українським силам. На відміну від південного напряму, українські підрозділи навколо Бахмута – це майже всі досвідчені бригади, більшість з яких провели більшу частину зими, обороняючись на передовій. Ймовірно, ці підрозділи продовжуватимуть досягати тактичних здобутків, але глибше просування в цьому напрямку може вимагати залучення додаткових бригад і ресурсів. Дійсно, протягом останнього місяця велися інтенсивні бої, але зафіксовано мало рухів уздовж лінії фронту навколо Кліщіївки.
Проблема, пов’язана з нинішньою битвою за Бахмут, полягає в тому, що для України цю можливість неможливо використати, не перекинувши підрозділи з південного фронту. Позаду Бахмута росія краще встановила щільні лінії оборони, що робить прорив малоймовірним. У Бахмуті багато найкращих підрозділів України воюють у підтримці наступу, тоді як її нові та менш досвідчені підрозділи знаходяться на стратегічно важливому напрямку на півдні. Незважаючи на те, що українські напади змусили росію направити значні сили для захисту Бахмута, у неї все ще були інші резерви, які вона могла направити на південь. Втрати, завдані ЗСУ російським ВДВ, можуть підірвати майбутній наступальний потенціал росії, але українські бригади там також можуть виснажитися до зими. Подібна ситуація склалася минулого року, що призвело до місяців невизначених боїв після того, як шляхи замерзли.
Про компроміси в стратегії
Бахмут відіграє важливу роль у цьому наступі, і не лише через нещодавнє просування України там. Київ вирішив зробити ставку у літньому наступі не на досвідчені підрозділи, а на новопідготовлені бригади, які отримають техніку НАТО. Київ виграв час для підготовки цих нових бригад, утримуючи свої досвідчені бригади на передовій протягом зими та весни, часто лише з мінімальною ротацією. У обороні Бахмута ключову роль відіграли багато найкращих бригад України, зокрема 3-тя штурмова та 93-тя механізована бригади. Порівняно з іншими ділянками фронту, бої в Бахмуті були менш сприятливими для українських захисників після того, як ПВК «Вагнера» взяло під свій контроль фланги в січні та лютому 2023 року. Коли російські війська перебували в зоні прямого вогневого контролю українцями доріг, що вели до Бахмута. Поповнення, евакуація поранених і ротація підрозділів до міста стали більш небезпечними та дорогими для росіян.
Україна виділила декілька бригад для утримання міста, не включаючи додаткових підрозділів, які утримували фланги та дороги, що виходили з нього. Українські сили, які воювали в місті, зіткнулися з гіршим коефіцієнтом виснаження, ніж сили на флангах. Хоча це співвідношення змінювалося, ми оцінюємо його, ймовірно, від 1:3 до 1:4 між українськими та російськими втратами протягом бою. Велика залежність «Вагнера» від «витратних матеріалів» — погано навчених і екіпірованих ув’язнених — була більш ефективною в міській місцевості, ніж на відкритому просторі, особливо коли українські сили трималися на висоті.
Сили «Вагнера» використовувалися для нападу, а не для оборони, і не були б на лінії на півдні. І навпаки, Україна могла б утримувати височини на захід від міста з набагато меншою кількістю одиниць і ресурсів. Намагаючись утримати Бахмут, Україна вела виснажливу боротьбу в складних умовах, причому значний відсоток російських втрат становили саме в’язні. За іронією долі, проблеми росії почалися, коли російським військам довелося захищати Бахмут.
Як факт, якби більш досвідчені українські бригади отримали нову техніку, вони могли б не припуститися багатьох помилок, які нові бригади зробили на початку контрнаступу. Вони також змогли б швидше адаптуватися. Дійсно, однією з причин успіху України на південь від Бахмуту є 3 штурмова бригада, яка продовжує наступати, незважаючи на виснаження. Але її продовження розгортання в Бахмуті, як і деяких інших найкращих бригад України, є дещо дивним, враховуючи, що пріоритетним напрямком просування є Оріхів. Звичайно, відведення більш досвідчених бригад з фронту під час зимового наступу росії призвело б до ризику втрати більшої території, і політичні міркування та іноземні погляди навряд чи мають значення. Зрештою, стратегія зводиться до вибору, і Київ не мав безризикових варіантів.
Оглядачі також стверджують, що Україна досягла б більшого успіху, якби отримала винищувачі F-16. Західна авіація, безсумнівно, допомогла б Україні під час цього наступу, якби українські пілоти почали тренуватися на цих літаках на початку масштабного вторгнення. Навіть якби це сталося, вони могли б не виявитися вирішальними через розгалужену ППО Росії та тактичну авіацію. Винищувачі F-16 зрештою допоможуть Україні боротися з повітряним простором, але наявність західних літаків не означає автоматичного досягнення переваги в повітрі. Надто часто повітряна сила розглядається як талісман, ніби вона може вирішити будь-яку проблему на полі бою. Те, чого може досягнути військово-повітряна сила США, не відповідає типовим західним військово-повітряним силам через значні інвестиції США в засоби сприяння, допоміжні можливості, організаційну спроможність та досвід інтеграції наземно-повітряних операцій. Ці наслідки навряд чи виникнуть від самих F-16, і їх продуктивність також залежить від ракет і додаткових систем, які надаються. Варто зазначити, що самі Сполучені Штати за останні десятиліття не мали спроможної мережі ППО, подібної до російської.
Загальновійськові операції, координація авіації з сухопутними силами, набагато складніші, ніж просто інтеграція піхоти, бронетехніки та артилерії. Збройні сили України доктринально та структурно орієнтовані на рішуче застосування вогню з наземного базування, а не з повітряних сил. У західних країнах часто навпаки. Це не означає, що західна армія могла б виступити краще в цьому наступі. Втім, це потрібно для того, щоб зрозуміти, наскільки армія повинна змінити себе. Таким чином, досягнення переваги в повітрі означає більше, ніж отримати літак і добре підготовлених пілотів. Ми вважаємо, що Україна впорається з цим викликом. F-16 забезпечать набагато кращу інтеграцію із західними системами озброєнь і дадуть українським військово-повітряним силам можливість витіснити російську авіацію далі за передову лінію військ. Тому придбання F-16 є важливим кроком, і чим швидше Україна зможе перейти на використання західних платформ, тим краще.
Подібним чином Україна широко використовувала крилаті ракети повітряного базування Storm Shadow у цьому наступі, дальність і корисне навантаження яких подібні до балістичних ракет малої дальності. Сама по собі Storm Shadow зробила помітний внесок, але не виявилася здатною «змінити гру». Російська адаптація теж ускладнила картину. Російські військові більше не покладаються на величезні склади боєприпасів поблизу лінії фронту. Натомість боєприпаси часто забирають вантажівки на станціях чи портах у Криму чи росії, які потім везуть до підрозділів в окупованій Україні. Точки перевантаження регулярно змінюються, і ракетний удар не спричинить такого ж рівня збоїв, як це сталося влітку 2022 року, коли вперше прибув HIMARS. Тим не менш, російська логістика все ще потенційно вразлива в Криму та набагато далі за російськими лініями оборони.
Україна не може просто знищити російські лінії постачання ракетами великої дальності та відтіснити російські сили. Якби це було так, Україна взагалі не мала б потреби у великому наступі. Вона могла б просто бити ракетами Storm Shadow і чекати, поки прибудуть ракети з радіусом дії 150 кілометрів. Але це не працює на практиці. У Херсоні системи HIMARS понад чотири місяці контролювали маршрути постачання російських запасів через річку Дніпро. Російські сили змогли підтримувати себе за допомогою єдиного мосту та поромної мережі, зрештою закінчивши все втечею понад 30 000 військових. Російські позиції на Запоріжжі з’єднані сухопутними коридорами, що йдуть на схід і південь до Криму. Навіть коли вони знаходяться в зоні дії артилерії, шляхи постачання виявилося важко перекрити, що викликає питання про те, чого може досягти «контроль вогнем». Дійсно, увесь наступ на півдні та довготривала битва під Бахмутом розгорталися, коли позиції обох сторін ледь віддалялися одна від одної за кілька кілометрів.
Останні 18 місяців бойових дій свідчать про те, що західні країни повинні розробити довгостроковий план підтримки українських військових зусиль замість того, щоб покладати надії на успіхи, який українці мають продемонструвати на полі бою. Наприклад, ракети ATACMS була б корисним доповненням до арсеналу України, і їх слід надати. Але потрібен більш цілісний підхід до збільшення українських можливостей. Часто йдеться більше про основи — більше M113, Humvee, легка мобільність, нічне бачення та обладнання для розмінування могли б мати більший вплив у сукупності, ніж будь-яка одна передова система озброєння.
Реалізація стратегії
Захід міг би зробити багато що раніше, щоб збільшити потенціал оборонної промисловості, достатній для підтримки військових зусиль України. Наприклад, європейським країнам не потрібно було чекати 13 місяців, щоб почати робити серйозні інвестиції у виробництво артилерії. Те саме можна сказати про розширення навчальних програм. Нещодавній досвід України показує, що для створення боєздатних підрозділів потрібно більше, ніж західні БМП і більш потужні танки. Вони врятували багато життів, і вмотивовані солдати України можуть швидко опанувати західну тактику, але це може призвести до помилкового припущення, що час, необхідний для підготовки згуртованих підрозділів та їхніх командирів, також може бути значно меншим. Незрозуміло, чому підготовка до літнього наступу України мала бути настільки стислою, і не почалася набагато раніше, у 2022 році.
Дивлячись на стан наступу сьогодні, рішення України розтягнути російські сили і поступово просуватися невеликими підрозділами зіграло їй на користь. Це виснажлива боротьба. Бойова міць і резерви, які є в обох сторін, відіграватимуть значну роль у визначенні результату. Наступ України не закінчився і не провалився. Перспективи України залежать від того, наскільки добре західні країни забезпечать українські військові зусилля восени, замінять втрачене обладнання та забезпечать необхідними засобами — перш за все, артилерійськими боєприпасами. Зрештою, плануючи свою підтримку, західні країни повинні думати не лише про наступ. Це включає уроки цієї весни та літа, щоб покращити шанси України в наступних операціях. Зусилля Заходу мають бути спрямовані на припущення, що війна триватиме й наступного року, збалансовуючи довгострокові програми переходу, такі як передача F-16 і розширене навчання підрозділів. Поєднуючи це із задоволенням більш нагальних потреб України.
Захід мав би бути більш критичним до себе, щоб не упускати важливі моменти прийняття рішень, які мали глибокий вплив на хід війни. Рішення про майбутню підтримку мали бути прийняті задовго до початку цього наступу, припускаючи, що цього було б недостатньо, щоб закінчити війну. Натомість після цього наступу може виникнути ще один цикл виснажливих боїв, а потім ще один сплеск спроб відновити наступальний потенціал України. Коротше кажучи, Захід має не гаяти час, необхідний для відновлення військового потенціалу України та надання їй вирішальної переваги.
Нещодавня анонімна критика з боку офіційних західних осіб, які розповсюджують у пресі суперечливі наративи, замість того, щоб сприяти відкритому обговоренню викликів і успіхів України, виявляє постійні проблеми у цьому напрямку. По-перше, це брак розуміння Заходом того, як воюють українські сили. Другий, який тісно пов’язаний, — це недостатня присутність представників Заходу на місцях, щоб забезпечити більш тісну координацію або навіть безцінне розуміння, яке можуть отримати спостерігачі на полі бою. Західні столиці прагнули зберегти цю війну в Україні, уникаючи присутності в країні, опікуючись лише підтримкою підрядників або інструкторів. Щоб було зрозуміло, є західні компанії, які працюють незалежно в Україні, але це не те саме, що робота урядів. Є ще чимало речей, які можна було б зробити, не беручи безпосередньої участі у бойових діях або не розгортаючи військовий персонал на місцях. Цей нинішній «обережний підхід» має вузькі межі своєї ефективності. Підтримка Заходу наразі була достатньою, щоб запобігти поразці України, і, можливо, нав’язала стратегічну поразку росії. Але є недостатньою, щоб забезпечити перемогу України. Незалежно від результату цього наступу, західні країни повинні чітко усвідомлювати той факт, що це буде довга війна. У сукупності промисловий і військовий потенціал Заходу значно перевищує російський, але без політичної волі потенціал сам по собі не втілиться в результати.
Слідкуйте за “Військовим кур’єром” у Facebook, Telegram та YouTube.