“У мене була мрія, щоб люди перестали вмирати” – Наступна героїня досі не може звикнути до смертей на Донбасі, досі її серце розливається, коли бачить новини з зони АТО.
Як це, дізнатися про початок війни у свій день народження? Чи можливо не боятися смерті, коли в школі розповідають історії з передової без цензури? Чи кожен росіянин справді ворог?
Я — Оксанка, так мене усі називають, і майже усі свої 18 років я прожила в містечку Сколе, що на Львівщині. З подіями на Майдані я познайомилась вже після Небесної сотні. Один чоловік з мого міста там загинув, і це стало таким собі тригером для моєї свідомості. Ще батько хотів поїхати протестувати, але мати його відмовила від цього. Але коли я вже сама для себе почала розуміти що відбувається в Києві, то в самої з’явилося бажання побачити все на власні очі. Але хто б взяв десятирічну дитину на подібні заходи?
Зараз я думаю, що мене б це зламало. Моя психіка б не витримала бачити стільки розпачу й болю на власні очі. Я була дуже чутливою дитиною.
Мої батьки підприємці — у тата власний магазин побутової техніки, а у мами одягу. Я завжди почувала себе краще в гостях, ніж вдома. Хочеться згадувати лише найкращі моменти, але їх не так й багато. Можу сказати, що стосунки з мамою у мене тепліші, ніжніші, ніж з батьком. Він виховував мене суворо, щоб я виросла “сильною”. В тих стосунках, тих розмовах, я готувалася до серйозного, складного життя. Набиралася, напевно, такого собі досвіду.
Я ніколи не додивлялася новини того часу до кінця. Проте я їх сама вмикала, але потім йшла геть від телевізора, бо мені становилося дуже моторошно. Почитати щось, то якось спокійніше, а подивитися оті відео, або почути, як ведучі з максимально прихованими емоціями розповідають про смерті людей, було страшніше.
Про війну в Україні мені розповіла сестра. Ми ніколи в сімейному колі не говорили на теми політики чи чогось такого, тому я дуже сильно здивувалася. Насправді я подумала, що це якийсь жарт, адже був саме мій одинадцятий день народження.Згодом я почала ставити батькам різноманітні питання, щоб краще розуміти що відбувається в країні. Мені чомусь здавалося, що епіцентр подій надто близько до Львівщини. Я запитала у тата, що ми будемо робити, якщо війна добереться й до нашого міста. Виявилося, що він мав серйозний план — знести всі закрутки у підвал, перенести туди найпотрібніші речі й намагатися пересидіти все.
Здавалося, що вони з мамою купили всю сіль, яку тільки можна було знайти, а також половину усієї гречки, борошна, цукру, які вироблялися в Україні. Крім того, скупили дуже багато сірників, оцту, туалетного паперу, мила та інших повсякденних засобів користування. То все це зайняло майже повне горище. Напевно ще декілька поколінь зможуть це не купляти, через батькові стратегічні запаси.
Спочатку ці розмови здавалися мені чимось теоретичним, з приставкою “якщо”, але згодом обговорення почались за сімейним столом й змушували боятися.
Взагалі-то люди Західної України в більшості дуже набожні. Моя родина не виключення. Пам’ятаю як мати завжди ходила на службу в церкві за мир і поза храмом часто молилася. Однією духовною допомогою не закінчувалося — той період ми надто часто від родини збирали різноманітні пакунки їжі, речей та навіть кошти.
У школі мені також розповідали про події на сході. Вчителі дуже відповідально поставились до цього й акуратно намагалися нас ввести в курс подій. Проте усвідомити це було тяжко. Одного року шкільна адміністрація навіть запропонувала не купувати квіти для викладачів на перший дзвоник, а надіслати ці кошти на потреби АТО. Тоді жодна сім’я не принесла букет.
До нас часто запрошували людей з АТО, які там жили чи воювали. Вражало те, що на ці зустрічі запрошували усю школу, а не лише старші класи. Тобто п’яти-шестикласники теж слухали розповіді з передової без цензури, з тими жахливими фотографіями, коментарями. Зазвичай увесь зал плакав. Я досі в шоку, що таке дозволили розповідати дітям. Звісно, це було потрібно для патріотичного виховання, але я досі не можу забути, як приходила зі школи й плакала усю ніч. Інколи у мене перед очима досі ті картинки та лунають слова. Окрім цього всього у школі проводили різноманітні заходи присвячені подіям Майдану та АТО — урочисті лінійки, перегляди фільмів, конкурси.
У мене була мрія, щоб люди перестали вмирати. Я розуміла, що війну я зупинити не можу, але щоб ніхто не страждав хотіла. Мені було шкода усіх тих родичів, яким доводиться переживати втрату коханих. Я й досі думаю про ту кількість страждань, які приносять смерть та війна.
Мені завжди хотілося вірити, що в новинах перебільшують кількість загиблих, але одного разу до нас в школу прийшов чоловік, який воював. Він розповідав про подробиці подій на Донбасі. Звісно, кожне його слово різало моє серце, але одну фразу я досі не можу усвідомити. Він сказав, що в новинах не розповідають про усіх загиблих, аби не тривожити народ, а насправді кількість смертей треба множити мінімум на десять. Це, напевно, найжорстокіше, що мені довелося почути за все життя. (Вочевидь той учасник війни говорив дітям неправду, бо офіційні цифри втрат вже в чотирнадцятому році відповідали дійсності” – ред.)
У школі я надто відповідально ставилася до таких звичайних речей як намалювати малюнок чи зробити саморобку, яку потім відправлять на фронт. Пам’ятаю як по два-три рази переробляла кожну таку листівку, адже хвилювалася, щоб бійцю сподобалося. Просто я була не найакуратнішою дитиною, могла десь за межі вийти чи навпаки перестаратися. Тому я не хотіла, щоб людина, яка отримає мій малюнок, подумала, що він надто жахливий. Хоча нам учителі часто наголошували, що не суть, як ви зробите, головне — те, що ви напишете чи який сенс вкладете. Але мені було все одно. Воно мало бути ідеальним.
З роками мої переживання трохи вщухли, але я не можу змиритися зі смертями людей досі. Навіть у свої вісімнадцять років я можу розплакатися, коли бачу новини про загибель людей на Сході. Я вважаю, що ми не повинні сприймати це все як щось належне. Так не повинно бути. Але дуже багато людей втратило надію на скоре завершення війни й мені сумно через це.
Мій батько уже декілька років займається туризмом й цього літа завітали люди з Петербурга. Я взагалі не знала, що вони звідти, поки ті не показали свої паспорти. Чесно кажучи, у мене складні стосунки з усім російським, тому я з острахом перевіряла ті документи. Жіночка помітила моє здивування й сказала, що вони українці. До речі зі мною вони говорили державною.
Я тоді подивилася на неї й спитала чому в них тоді громадянство Російської Федерації. Тоді вона мені розповіла, що насправді вони народились в Україні, але багато років тому через роботу потрібно було переїздити до Петербурга. Потім та жінка дістала свій хрестик, а поряд з ним на ланцюжку висів герб. Я подивилась на неї й у мене потекла сльоза. Ввечері я сама зайшла до них та запропонувала чай, ми розговорилися. Вона розповіла, що якби хтось з роботи побачив той герб, то її б звільнили. Усі знайомі знають, що вона українка, а тому й ненавидять. Коли вона їздить в Україну, то на роботі не дуже люб’язно проводжають. Мене дуже здивувало, що людина, яка пропрацювала там 30 років, зовсім не зламана. Вона настільки свідома, вона такі свідомі речі говорить за війну. Я була вражена. Кажу: “Вибачте, чого ви з такими поглядами там, а не тут?”. А вона відповіла: “Сонечко, я на них 30 років відпахала. Я без їхньої пенсії звідти не поїду”.
Знаєш, мені хочеться вірить в те, що такі свідомі люди як ми, як вона, зможуть відновити українську незалежність, повернути території. Проте, напевно, це буде зовсім не завтра.
Анна Груздова, спеціально для “Військовий кур’єр України”