25 травня 1926 р. Головного Отамана УНР Симона Петлюру було вбито сімома пострілами в Парижі. Вбивця Петлюри, , О 14 годині 15 хвилин на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель дехто Самуїл Шварцбард підійшов до отамана, який стояв біля книгарні і розглядав книжки, звернувся до нього з питанням, щоб переконатися у відсутності помилки на обличчя, і сім разів вистрілив з пістолета. Від першої кулі, що потрапила у праве плече, Петлюра втратив рівновагу і впав на тротуар. Шварцбард продовжив добивати лежачого. Смертельною виявилась п’ята куля, що влучила у груди жертви, пробила легені й серце і спричинила значний крововилив. Ще дві кулі влучили в бруківку. Через 25 звилин Симон Петлюра помер, не приходячи до тями.
З одного боку, вбивство Петлюри можна було б вважати успішною чекістською операцією в умовах, коли діяльність ОДПУ СРСР взагалі вельми непогано працювала як на створення позитивного іміджу більшовистського тоталітрного режиму, так і на розз’єднання і російського, і українського середовища. Понад те, поразка у Перших визвольних змаганнях 1917-1921 року природньо закріплювала почуття фрустрації і мала б загострити протиріччя між окремими політичними діячами УНР. У перші роки життя в емігрпції Петлюрою було незадовелені як деякі вищі офіцери Дієвої Армії УНР, зокрема її командувач М.Омелянович-Павленко та Юрій Тютюнник (останній піддався на провокацію радянської розвідки й у 1924 році потрапив у руки більшовиків, спробувавши нелегально проникнути до УСРР). Інший відомий лідер УНР, Володимир Винниченко, який схилявся доспівпраці з більшовиками, ще в 1920 році видав свої мемуари, які були просякнуті неависті до військово-політичної діяльності Головного Отамана.
Судовий процес над Шварцбардом відбувався під суттєвим негласним впливом ОДПУ, яка не шкодувала грошей на учасників судового розгляду та підтримання потрібної громадської думки.
Адвокат убивці, Анрі Торрес, був членом французької Компартії, намагався підбурити до свідчення проти Петлюри Нестора Махна, але той зрештою письмово відмовився від обіцянок дати свідчення та визнав, що в нього немає доказів організації Петлюрою єврейських погромів. Зокрема, в листі від 13 грудня 1926 року Махно писав Торресу: «Я сказал, что такие сведения [про єврейське населення, розгромлене «петлюрівцями»] можно дать. Однако, подумавши об этом, хорошо взвесивши то, что я считаюсь у еврейского народа погромщиком и на суде Шварцбарда, не задумываясь над тем, чтобы проверить эту заведомую ложь, и узнать, как я всякого погромщика убивал. – Взвесивши все это, я пришел к тому, что я не имею никакого нравственного права давать какие бы то ни было данные о том преступлении петлюровцев, в котором, как я уже говорил, безответственные выходцы из семьи еврейского народа обвиняют и меня».
Попри виступи низки євреїв на захист Петлюри, вбивство було визнане справедливою помстою за єврейські погроми, і26 жовтня 1927 року Шварцбарда було виправданофранцузьким судом. Невдовзі він емігрував до Південної Африки, де помер у 1938 році.
Натомість, якщо казати про перспективу українського політичного руху, загибель Петлюри навпаки, згуртувала українські сили. Залежність української спільноти від «сильного лідера» виявилася не такою значущою, як розраховували більшовики. Уже за два тижні після вбивства, 2 червня 1926 року, відбулося засідання Центрального комітету створеного лиш рік тому Українського націонал-демократичного об’єднання у Польщі на чолі з Дмитром Левицьким. Невздовзі у Празі також відбувся з’їзд українських політичних сил. 25 червня 1926 року в черговому донесенні радянської розвідки констатувалося, що «Загальне враження наступне: Петлюра, що вже віджив своє – герой. Він тихо вмирав зі своєю кар’єрою, і пісня його вже відспівана. Це вбивство перетворило його на мученика за Українську самостійність».
