1 лютого 1897 року у містечку Архангород (нині селище Новоархангельськ у Голованівському районі Кіровоградської області) народився Євген Маланюк – майбутній поет і сотник Армії Української Народної Республіки.
Ще навчаючись у школі, Євген Маланюк вирізнявся серед однолітків блискучими знаннями. Після здобуття середньої освіти, юнак планував надалі вчитися у політехнічному інституті. Втім, через початок Першої світової війни, він змінює плани і вступає до Київського військового училища.
По закінченню училища у 1916 році, потрапляє до війська, а згодом на фронт. У складі одного зі стрілецьких полків бере участь у боях, отримує звання поручника.
Після зречення російського імператора Миколи ІІ у лютому 1917 року, українські військові у російській армії почали гуртуватися і обговорювати шляхи виходу своїх частин з фронту, щоб не воювати за чужу державу і готуватись до боротьби за Україну.
Маланюка викликають до штабу дивізії. Начальник штабу – полковник Євген Мишковський дізнався про його проукраїнські настрої і бере до себе ад’ютантом. Мишковський та Маланюк входять до української ради дивізії. Полковник хотів залишати фронт і повертатися до Києва. Та більшість вояків і так звані революційні комітети — були проти.
“Розбещене, п’яне від демагогії й пасивного відношення начальства солдатство спочатку не розуміло, що то таке “українці”. Але потім тулякі й москвічі відчули дуже гостро, скорше московським специфічним “заднім” умом, що це для Москви небезпека, і поставились до українських заходів вороже. Шлях на Київ нам було відтято”, – згадував у “Книзі спостережень” Євген Маланюк про ті події.
Зрештою, Мишковському та Маланюку вдалося приборкати розбурхані революцією солдатські маси й організовано привести свою частину до Києва, де вона була розформована.
Після переходу влади від Центральної Ради до Гетьманату, Євген Маланюк переходить на службу в оперативний відділ Генерального Штабу Збройних сил Української Держави. Там він познайомився із військовим старшиною Василем Тютюнником.
Після падіння влади Гетьмана, Тютюнника призначають спочатку заступником начальника Генштабу Дієвої армії УНР, а далі – її командувачем. Євген Маланюк служить у нього ад’ютантом. Українське військо тоді у героїчних та виснажливих боях відбиває у більшовиків Вінницю та Жмеринку. Але з іншого боку фронту насувається новий ворог: білогвардійці. У листопаді 1919 року генерал-хорунжий Тютюнник організовує оборону Проскурова (нині – Хмельницький) від військ генерала Денікіна. Під час цієї операції, Тютюнник дістає захворювання на тиф і помирає на руках у свого ад’ютанта.
Сам же Маланюк потрапляє у полон до поляків і його разом з іншими українськими військовими відправляють до табору для інтернованих – у польських Стшелкові та Каліші. Там він багато пише спогадів, бере участь в редагуванні українського журналу «Веселка». Але найголовніше – намагається розібратися у причинах поразки українських визвольних змагань, розмірковуючи про це у своїй глибокій, гострій і щемливій поезії.
У 1923 році, Євген Маланюк повертається до своєї юнацької мрії і здобуває фах інженера в Українській господарській академії у чеських Подєбрадах. Згодом, живе і працює у Варшаві. Разом із письменником Юрієм Липою засновує видання “Ми”. Пише вірші та критичні статті, займається перекладами і викладацькою роботою.
Втім, невдовзі доля знову змушує Євгена Маланюка емігрувати. Після Другої світової і встановлення комуністичного ладу в Польщі, він виїхав до Сполучених Штатів. Там працював інженером, але при цьому, не полишав літературної роботи: брав участь у діяльності об’єднання українських письменників “Слово”, виступав з віршами та історичними лекціями у різних містах США та Канади.
Помер Євген Маланюк 16 лютого 1968 року у Нью-Йорку. Його поховали на українському цвинтарі святого Андрія. Але для нащадків зберігся його чималий творчий доробок, який наскрізь пронизаний боротьбою за українську незалежність. Боротьбою, у якій він сам брав активну участь і яку він драматично змалював у своїх віршах:
Шматками розпадеться морок,
І ти, нащадче мий, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.
Слідкуйте за “Військовим кур’єром” у Facebook, Telegram та YouTube.