Невмирущі меми про героїчну боротьбу Бєлгородської народної республіки за незалежність і возз’єднання з Україною вже понад рік є помітною темою в українському інформаційному просторі. Однак, жарти щодо «ісконної» приналежності Бєлгорода Україні насправді мають і певні історичні підстави для їх існування. У 1918 – 1919 роках Бєлгородщина уже мала досвід перебування у складі всіх трьох українських державних утвореннях – і в Українській народній республіці, і в Українській державі-гетьманаті, і в маріонетковій більшовицькій Українській соціалістичній радянській республіці.
Власне, зв’язок Бєлгорода з українськими етнічними територіями простежується уже з перших десятиліть його існування. Саме місто виникло в 1593 році як головна фортеця степової «засічної чєрти». Так називалася лінія укріплень, яка мала допомогти московитам відбивати набіги кримських татар, але, як засвідчує спалення Москви ханом Девлет-Ґераєм у 1571 році, ця «чєрта» працювала не завжди успішно.
Повноцінне освоєння територій наволо Бєлгорода відбувалося вже в середині XVII ст. коли навколо нього постали слобідські козацькі полки – які, однак, не брали участь у поході бєлгородського розрядного полку на Конотоп у 1659 році, який закінчився катастрофічним розгромом московитів.
Коли в 1765 році слобідські козацькі полки були ліквідовані російською імператрицею Катериною ІІ, їх території були виділені в окрему Слобідсько-Українську губернію. Бєлгородський повіт опинився за її межами, потрапивши у 1797 році до Курської губернії, але значна частина сусідніх повітів Курщини належали до старовинних слобідських земель і були заселені переважно українцями. Імперський перепис 1897 р. показав, що навіть у Бєлгородському повіті, навколо колишньої резиденції московського воєводи на Слобожанщині, «малороси», тобто українці, складали 21,3% населення. При цьому в сусідньому Грайворонському повіті частка навіть формально зареєстрованих переписом українців складала 59%.
При створенні національної української держави в 1917 році, спочатку як автономії у складі «оновленої» росії, а з січня 1918 року – повністю незалежної, здавалося природнім використати для формування її території межі існуючих адміністративно-територіальних одиниць. Тобто, було простіше і швидше сформувати територію Української народної республіки з територій колишніх російських губерній. Відтак, і сьогодні північно-східний кордон Харківської (колишньої Слобідсько-Української) губернії переважно збігається з українсько-російським кордоном. Однак, українська влада намагалася керуватися насамперед етнічним принципом у формуванні території держави. Українці східної Слобожанщини – відповідних повітів Курської та Воронізької губерній – брали участь у виборах до Всеукраїнських установчих зборів у грудні 1917 року. А коли більшовицьке вторгнення остаточно позбавило Українську Центральну Раду бажання триматися старих імперських кордонів, справа дійшла до включення і східних українських земель до складу УНР. Законом «Про поділ України на землі» від 6 березня 1918 визначався поділ республіки на 32 землі, у тому числі Харків, до суміжних земель якого відносилися серед інших Бєлгородський і Грайворонський повіти колишньої Курської губернії.
Берестейський мир з Німеччину дозволив армії УНР перейти у контрнаступ, скориставшись військовою допомогою нових союзників. Українські та німецькі війська увійшли до Бєлгорода 10 квітня, одразу після визволення від більшовиків Харкова. Але реальну роботу з інтеграції регіону до Української держави було проведено вже за часів гетьмана П.Скоропадського. Зокрема, в Бєлгороді було облаштовано українську митницю, реальна діяльність якої почалася 17 липня 1918 року на підставі п. 2 Прелімінарного договору між Українською державою і РСФРР. Для організації митного пункту в Білгороді, що обслуговував переїзд з України до РСФРР на залізничній ділянці Харків-Курськ було виділено 7 осіб,згодом штат збільшився до 11. Протягом літа-осені 1918 року митниці довелося чимало попрацювати над нормалізацією товарообігу з РСФРР, боротися з контрабандою збіжжя. Загалом, експорт збіжжя через митниці у Бєлгороді і Валуйках мав помітне значення для порятунку від голду міст радянської Росії*.
* Дейнеко С. Передові пости Харківської митниці у БІлгороді та Валуйках часів Української держави (1918 р.) // 1918 рік в історії Центрально-Східної Європи до 100-річчя проголошення незалежності УНР та 100-річчя відновлення польської державності / Матеріали міжнародної наукової конференції (Харків, 27-29.09.2018 р.). За науковою ред. Є.Г.Сінкевича. – Харків, 2019. – С. 105-117.
Хоча за Гетьманату відбулося повернення від «земель» нового зразка до старих губерній і повітів, процес входження східної Слобожанщини до складу Української держави продовжився. 14 серпня 1918 року «Постановою Ради Міністрів про прилучення до певних повітів Українських губерній повіті Могиліської, Курської і Воронізької губерній, які нині прилучені до Української держави», Грайворонський та Бєлгородський повіти Курської губернії, що вже з весни вважалися у складі України, були офіційно приєднанді до складу Харківської (колишньої Слобідсько-Української) губернії.
Природній процес повернення Білгородщини до складу України був перерваний завершенням Першої світової війни і фактичною денонсацією Берестейського миру. Хвиля повстанського руху в Україні наприкінці 1918 року не лише сприяла поверненню режиму УНР до влади, але й дозволилабільшовиками відновити маріонеткову радянську українську державу у вигляді УСРР.
У перші місяці свого існування «український робітничо-селянський уряд» особливо потребував «легітимної» української території у своєму розпордженні, аби вважатися гідним замінником для національної УНР. Тому, хоча більшовики спромоглися відбити Бєлгород уже 20 грудня 1918 року, режим УСРР раптово підтримав схему входження цього регіону до складу україїнської радянської республіки на підставі адміністративно-територіальних змін, запроваджених «контрреволюційним» гетьманатом П.Скоропадського.
Знадобилося кілька місяців інтенсивної бюрократичної полеміки з керівництвом Курської губернії та докорінні зміни в ход бойових дій на українському напрямку, щоб Кремль остаточно закрив це питання на користь російської сторони. Офіційно ж кордон між УСРР і РСФРР буде закріплено вже у 1925 році. Тоді радянська Україна мусила відступити Росії не лише Бєлгородщину та інші східні слобідські регіони, але й Таґанроґ і значну частину Донбаса, натомість отримавши у якості милостивої компенсації невеликий клаптик Путивльщини.
