24 вересня 1941 року близько 16.00 на центральній вулиці нещодавно окупованого німцями Києва пролунали перші потужні вибухи. В повітря злетіли будинки з номерами 27 і 28/2, “Дитячий світ” і будівля колишнього кінотеатра Френкеля на розі Прорізної – вони виявилися замінованими НКВС перед відступом з міста. Було підірвано поштамт, Радіотеатр, “Гранд-отель”, кілька інших великих будинків на Хрещатику, а також “хмарочос” Гінзбурга – іронічно, що саме до нього поселили найбільш професійного резидента диверсійно-розвідувальної групи НКВС Івана Кудрю. Пожежа, яка почалася від вибухів, не вщухала до 29 вересня попри системні зусилля з її ліквідації.
Масштаби руйнувань могли бути значно більшими – 4-ю дивізією НКВС на чолі з Федором Межиріним були заміновані всі великі адміністративні будівлі столиці УРСР – Раднарком, Верховну Раду, ЦК КП(б)У, Музей Леніна (тобто будинок Центральної Ради), штаб КОВО (Адміністрація / Офіс Президента України). Німці вчасно їх розмінували 22 вересня. Мости через Київ були підірвані ще 19 вересня.
Хоча вибухи справді були причиною загибелі десятків і навіть сотень військовослужбовців Вермахту, найбільше від них постраждали самі кияни. Їх було на порядок більше і серед власне жертв вибуху, і серед тих, хто зазнав непоправної матеріальної шкоди від руйнувань. Німці одразу почали розстрілювати заручників, а 29-30 вересня відбулися перші масові розстріли євреїв у Бабиному Яру, понад 33 тисячі лише за ці два дні. На них формально була покладена відповідальність за вибухи.
Останнім актом трагедії став підрив Успенського собору Києво-Печерської Лаври 3 листопада 1941 р. Сподівання “спіймати” вибухом президента Словаччини Йозефа Тісо і когось з німецьких високопосадовців не справдилися, вибух пролунав уже після його візиту.