22 листопада 1641 року в Палаті Громад англійського Парламенту 159 голосами проти 148 було ухвалено перелік закидів королю Карлу І Стюарту. Серед 204 пунктів Великої Ремонстрації були вигнання всіх єпископів з парламента, надання права вето на призначення короля, припинення продажу конфіскованих ірландських маєтків тощо. Ухвала не звинувачувала короля напряму, апелюючи до римо-католицьких заколотників, що залишало в теорії ґрунт для порозуміння.
Однак, оскільки за суттю вимог Велика Ремонстрація скасовувала “божествені права” короля, принципово ставлячи його в підпорядкування закону, і в окремих випадках – Парламенту як національному представництву, король 1 грудня відхилив поданий документ.
В результаті конфлікт між монархом і Парламентом лише загострився. У січні 1642 року король під тиском королеви і двору зробив спробу особисто заарештувати так званих П’ятьох Членів Парламенту, серед них і головного ініціатора Великої Ремонстрації пуританина Джона Піма. У ввічливій формі голова Палати Громад відмовився видавати звинувачених, прямо поставивши волю зібрання і закону над волею короля. Незабаром королю самому довелося виїхати з неспокійного Лондона, що стало початком для відкритої Громадянської війни в Англії. До столиці Карл І повернеться лише за сім років – уже як в’язень і підсудний, зрештою страчений за звинуваченням у державній зраді.