28 років тому Єльцин придушив заколот Верховного Совєта Росії

На світанку 4 жовтня 1993 року вірні президенту Росії Борису Єльцину підрозділи Таманської, Кантемирівської дивізій, повітряно-десантних військ, внутрішніх військ та ОМОНу почали штурм “Білого дому” – резиденції Верховного Совєта Росії. О 9.20 танки двох згаданих дивізій з Новоарбатського мосту роблять постріли з гармат по верхніх поверхах будівлі – ці кадри стали символом конституційної кризи в Росії 1993 року.

Криза у відносинах Президента та Верховного Совєта розвивалася протягом всього 1993 року, його основними віхами були референдум про довіру 25 квітня та Указ №1400 про розпуск парламенту, підписаний Єльциним 21 вересня 1993 р. Указ був формально неконституційним, голова Верховного Совєта Р.Хасбулатов та віце-президент О.Руцкой оголосили про автоматичне відсторонення Єльцина від виконання обов’язків. Розвиток політичного протистояння остаточно вийшов з під контролю 3 жовтня 1993 року, коли протестувальники перемогли на вулицях Москви міліцію та ОМОН, захопили “Білий дом” та зробили спробу захоплення телецентру “Останкіно”. У відповідь Єльцин санкціонував штурм “Білого дому” на ранок з можливим застосуванням стрілецької та важукої зброї.

Криза показала справжні обличчя всіх повноважних політиків Росії. Російський “парламентаризм” захищали пліч-о-пліч радикальний комуніст Альберт Макашов та відвертий нацист Олександр Баркашов, а очолював опозицію “герой Афгану” Руцкой.
Єльцин, опинившись на рівно протилежній позиції у порівнянні з часом серпневого путчу 1991 року проявив відверті диктаторські нахили, неповагу до закону та байдужість до людських жертв.

Хоча формально спротив захисників “Білого дому” було придушено до 14-15 годин дня, перестрілки та опанування ситуації в центрі міста продовжувалися до кінця дня. Загалом у “новій жовтневій революції” за офіційними російськими даними загинуло 147 і поранено 437 осіб. За новою конституцією в грудні 1993 року РФ стала виразно президентською республікою, однак лідери опозиції були амністовані на початку наступного року, практично всі вони продовжили в якомусь вигляді свою політичну кар’єру.