12 (24) червня 1812 року підрозділи Великої Армії перетнули кордон Російської імперії по р. Німан, почавши відому російську кампанію Наполеона Бонапарта. Головною причиною до початку війни було бажання французького імператора примусити Росію де-факто долучитися до Континентальної блокади, якою з 1806 року він намагався ускладнити життя Великій Британії, своємо головному супротивнику в боротьбі за Європу.
Маючи дворазову перевагу в чисельності, Наполеон збирався на території Литви та Білорусі нав’язати росіянам генеральну битву, і розгромивши армію супротивника, змусити його підписати потрібний мир. Однак, головномкомандувач російських західних армій Барклай-де-Толлі, прийнявши на себе основний іміджевий удар, почав планомірний відступ вглиб Росії.
Попри усталене враження про російську кампанію як про “Вітчизняну війну”, таку назву доречно використовувати хіба лише з точки зору росіян, і лише для центральних російських губерній. У західних губерніях, які лише 20 роками раніше були частиною Речі Посполитої прихід Великої Армії був сприйнятий радісно. Більше того, помітну частину армії складали польсько-литовські добровольчі формування. 28 червня уланський полк Домініка Радзивіла, представника найзнатнішої литовської фамілії, увійшов до Вільнюса. 1 липня там було проголошено відновлення Великого Князівства Литовського – на додаток до вже існуючого Великого Герцогства Варшавського.
Польська та литовська шляхта, звісно, очікували підвищення статусу новостворених держав і об’єднання їх в оновленій Речі Посполитій. Польські радники в генеральному штабі малювали плани перерозподілу Східної Європи. Відомий проєкт “наполеонід” на територіях колишніх Гетьманщини та Кримського ханату якраз належиав перу поляка, а не щирій інтенції самого Наполеона.
Тим не менш, похід Наполеона зачепив і Україну. Разюче по різному на нього відреагували на Правобережжі, яке так само до 1793 року було Річчю Посполитою, і Лівобережжі, що останній раз під управлінням гетьмана було за 50 років до того. Шляхта Правобережжя симпатизувало Наполеону та польській дивізії, що мала діяти в басейні Прип’яті. Дворянські зібрання Лівобережжя активно брали участь у створенні піхотних та кіннотних ополченських полків. Кінні полки називалися “козацькими” і місцеві мешканці мали обґрунтовану надію, що полки нового формування спричинять відновлення козацького адміністративного устрою в Україні. Одним з активних організаторів нових полків був очільник полтавського дворянства Іван Котляревський.
Активні ж бойові дії на українських землях мали місце лише на Волині. Тут відбулися зіткнення російських з’єднань з французьким корпусом Реньє та австрійським корпусом Шварценберга, але без твердого результату. Доля походу загалом вирішувалася на півночі.
Цього ж дня 80 років тому, 24 червня 1941 року, у Львові відбулася основна частина масових розстрілів політв’язнів у місцевих в’язницях. ЗАгалом було знищено щонайменше 3600 осіб з понад 7000, що перебували в ув’язненні. Обстановка на фронті стрімко погіршувалася, етапувати всіх на схід не встигали, і місцеве НКВС прийшло до такого “простого” вирішення проблеми. Результатом була серія важких злочинів радянського режиму проти людяності, які доклалися до формування стійких антирадянських настроїв місцевого населення.
Ексгумація тіл почалася одразу з захоплення міста німцями 30 червня, продемонстровані жахи були використані для зрежисованого погрому єврейського населення, який був ретельно зафільмований окупаційною владою.