fbpx

1 жовтня 1814 року у Відні урочистим прийомом та бал-маскарадом відкрили роботу міжнародного конгресу, який мав переоблаштувати Європу та світ після потрясінь Наполеонівських війн. Про масштаб заходів каже той факт, що лише на маскараді увечері 1 того дня було поцуплено гостями на сувеніри понад 3 тис. срібних ложечок. До червня 1815 року тут були з надзвичайними складнощами ухвалені, однак, достатньо стійкі рішення – так що міжнародно-політичні принципи і в загальних рисах – політична карта Європи залишатимуться без суттєвих змін наступні сто років, до Першої світової війни.

На підготовчих зустрічах до Конгресу наприкінці вересня вперше було використано термін “велика держава” у сучасному розумінні цього слова. Хоча зібрання у Відні монархів та представників усієї Європи мало на меті відкриття спільної конференції, “пленарне засідання” так ніколи й не відбулося. Міждержавні суперечки та укладення заключного акту ввдбувалося в межах формально “установчого” комітету з представників 8, а вужче – 5-ти “великих держав”, які зберегли вирішальний голос у вирішенні повоєнного устрою Європи.

Конгрес підвищив міжнародний статус Австрії, і зокрема канцлера Конрада фон Меттерніха, однак коштував непомірну суму імперській скарбниці. Популярний жарт про конгресові справи промовляв: “Імператор Росії – кохається за всіх, король Прусії – думає за всіх, король Данії – говорить за всіх, король Баварії (Максиміліан І, засновник Октоберфесту) – п’є за всіх, король Вюртемберга (Фрідріх І, опасистий чоловік з добрим апетитом) – їсть за всіх, а Імператор Австрії – платить за всіх”. А щодо прогресу домовленостей гості іронічно зауважували, що “конгрес не йде вперед, а танцює”, і в переносному, і в буквальному сенсі, оскільки його справи вирішувалися фактично на численних розважальних заходах.

З точки зору світського життя найважливішою подією конгресу було функціонування “квадрату кохання”, що складався з канцлера Меттерніха, герцогині де Саган, Олександра І і княгині Багратіон. Власне в ніч на 1 жовтня й почалася його “робота”, коли Меттерніх провів ніч з Саган, а княгиня зробила сенсацію, зустрівши російського імператора перед своїми апартаментами у прозорому пеньюарі.

У політичних справах Олександр І був “важковаговиком”, і поводив себе часто зухвало, в результаті чого одним з завданням конгресу постало зупинити просування Росії на захід. Втім, результати домовленостей все одно були на її користь – вона отримала більшу частину Польщі, формально пообіцявши оберігати її конституційні права. Важко сказати, наскільки великою в тому була заслуга кількох його радників, одним з яких був українець Андрій Розумовський, син останнього гетьмана Війська Запорозького.

На конгресі блискуче показав себе представник Франції Талейран, який спромігся використати протиріччя між іншими державами і забезпечив Франції її місце на політичному “Олімпі” та недоторканість дореволюційних кордонів Заключним актом 9 червня 1815 року. Результат міг бути кращим, але завадив Наполеон своїм несподіваним поверненням до Франції. Після перемоги під Ватерлоо північ країни окупували союзні війська строком на три роки.

За інтереси Британії набагато краще грали її потужні фінанси та військова могутність, ніж її представник лорд Каслрі, який виглядав надто ексцентрично на тлі блискучих монархів та послів інших країн. Він любив випити й побитися з візничими, при цьому провально показав себе в організації салонних зібрань. Команда Прусії була найбільш освічена – її очільник Вільгельм фон Гумбольдт не менше часу приділяв перекладам з давньогрецької і написанню трактату про баскську мову, ніж дипломатичному протоколу. Вона діяла впевнено, професійно, забезпечила Прусії подальшу гегемонію в центральній Європі, хоча й не змогла повністю ліквідувати королівство Саксонія, чий правитель не міг взяти участь у конгресі, бо формально був захоплений в полон союзниками після битви під Лейпцигом. Однак саме рішення конгресу уможливили об’єднання Німеччини навколо Берліна без участі Австрії у 1866 – 1871 роках.

У перші повоєнні роки домовленості конгресу підтримувалися Священним союзом монархій Європи, який був “пожежною командою”, готовою загасити будь-які прояви революції. Однак, саме в цій сфері його успіхи були найменші, бо перша половина століття супроводжуватиметься соціальними потрясіннями в Іспанії, Італії, Греції, Польщі, самій Франції, що матимуть кульмінацією всеєвропейську революцію – “весну народів” 1848 року.