150 років тому народився український генерал – покровитель 59-ї мотопіхотної бригади

21 березня (2 квітня) 1873 року в селі Багринівці, що на Вінничині, народився Яків Гандзюк – майбутній генерал-майор російської армії і командувач Першого Українського корпусу армії УНР.

Будучи селянином за своєю становою приналежністю, Яків Гандзюк наполегливо і працелюбно долав долав усі щаблі військової кар’єри – отримаши середню освіту, пішов на військову службу привілейованим добровольцем, блискуче завершив Одеське юнкерське училище, з 1896 року вже має офіцерське звання підпоручика. 

Він добре проявив себе у російсько-японській війні 1904-1905 років, де успішно командував ротою, 1911 року отримав спадкове дворянство, а ще через рік – звання капітана.

Демонструючи неабияку особисту відважність і талант командира, він пройшов безліч боїв Першої світової війни, очолюючи роту, батальйон, полк, а з червня 1917 року – 104 піхотну дивізію, тоді ж отримавши і звання генерал-майора.

Здавалося б досягши всього в офіцерському корпусі російської імперії, Яків Гандзюк ніколи не забував, що він є українцем. Не випадково саме його 104 дивізія влітку революційного 1917 року опинилася у складі Першого Українського корпусу на чолі з Павлом Скоропадським. Начальником штабу дивізії був Микола Капустянський, в майбутньому один з талановитих очільників штабу Дієвої армії УНР. Під час українізації в Проскурові дивізія Гандзюка отримала назву Першої української дивізії.

Взимку 1917 року, коли розвалювався фронт і особовий склад частин старої російської армії сам вирішував власну долю, Перша українська дивізія перетнула більшовицьким зграям шлях на Київ через Поділля. Коли через конфлікт з соціалістичним урядом УНР генерал-майор Павло Скоропадський залишив посаду, Яків Гандзюк перейняв командування Першим Українським корпусом – у вирішальний для новонародженої української держави момент. Саме під керівництвом Гандзюка частини корпусу,не піддавшись на пропаганду, самі роззброїли більшовицький загін Євгенії Бош, що рухався з фронту через Шепетівку на Київ. 

Але надійного заслону з заходу було не досить – поки Український корпус боронив підступи до міста під Шепетівкою, у самому Києві спалахнуло арсенальське повстання, а зі сходу до дніпровських мостів наблизилася, добряче стікши кров’ю під Бахмачем і Крутами, інша червона армія – Муравйова. 

9 лютого 1918 року, їдучи на нараду до військового міністра УНР Миколи Порша, генерал-майор Яків Гандзюк був захоплений червоними матросами і невдовзі розстріляний. За спогадами Олександра Гаєвського, український генерал перед смертю повів себе надзвичано гідно, відмовившись плазувати перед катами і заявив про бажання бути страченим першим серед полонених побратимів як командувач Українського корпусу.

Зараз ім’я Якова Гандзюка носить 59 окрема мотопіхотна бригада, місце постійної дислокації якої знаходиться на Вінничині – батьківщині хороброго генерала.