6 листопада 1919 року на залізничній станції Зятківці, що на Поділлі, Начальний вождь УГА генерал-чотар Мирон Тарнавський та командувач 4-ї піхотної дивізії Збройних Сил Півдня Росії генерал-лейтенант Яків Слащов підписали угоду про припинення бойових дій та переходу Галицької армії в підпорядкування ЗСПР. Уряду ЗОУНР було рекомендовано переїхати в Одесу. Там 17 листопада договір було перепідписано за участю головнокомандувача “Новоросійською областю ” ЗСПР генерала Шилінга.
Зятківський договір є, мабуть, найбільш контроверсійною подією Перших визвольних змагань. З одного боку, це було логічне завершення надзвичайно складної літньо-осінньої кампанії для УГА. З часів “київської катастрофи” 31 серпня українські армії відступали під тиском “білих” військ”, іноді завдаючи дошкульних контрударів, але загалом поступово деморалізуючись під впливом скрутних зовнішніх і внутрішніх обставин. У ці місяці як ніколи болючими були симпатії Антанти до Польщі та ЗСПР, у той час як український уряд опинився в ізоляції. Армії потерпали від пандемії сипного тифу та гострої нестачі амуніції, а дорогоцінні набої та ліки, куплені за реальні гроші, конфісковувала Румунія.
Між керівництвами УНР та ЗОУНР почали зростати суперечності, які посилювалися повільним дрейфом “східняків” і “західняків” до менш принципових ворогів, з якими теоретично можна було домовитися і здобути прихильність міжнародного співтовариства. Для УНР це була Польща, яка не претендувала на території за межами кордонів Речі Посполитої 1772 чи навіть 1793 років. Очільник ЗСПР Антон Денікін категорично не визнавав “петлюрівську Україну”, але міг порозумітися з “галицькою Руссю”, яка не входила до складу імперії Романових та не заважала ідеї “єдиної та неподільної Росії”.
В угоді, тим не менш, було спеціально зазначено, що УГА не має воювати з армією УНР. На момент її оформлення УГА взагалі втратила можливість воювати, оскільки до 3/4 її особового складу хворіло на тиф та не мало елементарного військового спорядження. Ситуація не вельми змінилася до лютого 1920 року, коли до Поділля та Одещини дійшли червоні війська. Тоді з метою самопорятунку армія уклала угоду з більшовиками, перейменувавшись на Червону Українську Галицьку Армію. У квітні-травні 1920 року спроби повстання в окремих бригадах для возз’єднання з армією УНР призвели до її остаточно розформування.
Парадоксально, але Зятківська угода полегшила Симону Петлюрі зближення з Варшавою та підписання угоди в квітні 1920 року, з якої почалася активна фаза радянсько-польської війни. Це дозволило відродити УНР на Поділлі, аж до остаточного відступу української армії за Збруч 21 листопада. Однак стан Злуки тим самим було припинено остаточно.
У підсумку виграли лише більшовики. Українським арміям не вдалося протриматися вкупі зайвий місяць, поки результати перемоги “червоних” під Орлом не послабили натиск “білих” на Поділлі. Непоступливість Денікіна змінилася на співпрацю з Врангелем у 1920 році, але вже за майже безнадійної ситуації для затиснутих у Криму “білогвардійців”. Цікаво також, що генерал Слащов, який підпісував угоду з російського боку, мав певні симпатії до українського руху, особливо монархічної його частини, визнав зрештою право України на незалежність, у 1921 році розсварився з “врангелівцями” на еміграції, а вже в листопаді того ж року переїхав до радянської Росії.
(фото muzejunr. io. ua)