Картини Халіла Дервішева прикрашають кабінети багатьох закордонних високопосадовців, експонуються на виставках у європейських столицях. Він – український художник кримськотатарського походження, а ще учасник кримського Євромайдану, активіст, засновник платформи re:commute та багатьох інших проектів. Здається, що з участю у стількох ініціативах йому важко знайти час для інтерв’ю. Втім, ми таки зустрічаємось у його студії. У майстерні художника багато замальовок, висить декілька великих картин. Починаємо розмову, але вона більше торкається не стільки мистецтва, скільки важливої тепер теми війни, а також, його волонтерської, громадської діяльності і візії майбутнього.
– Твоя картина висить в кабінеті прем’єр-міністра Люксембургу, як це сталося?
– Не тільки у нього, ще у міністра культури Туреччини й у багатьох інших політиків. Я просто виклав фото своєї картини у Фейсбук, а потім мені написали представники Міністерства закордонних справ.
– Напевне, вони зацікавилися твоїми роботами бо ти піднімаєш актуальні теми війни, України, людських переживань і болю?
– Так. Моє мистецтво завжди було гостросоціальним, воно розповідає про людину та її участь у боротьбі за право жити на своїй землі. Я, в принципі, не вигадую нічого, я пишу свою реальність і те, що я безпосередньо проживаю. Якщо завдяки цьому мене чують – я продовжуватиму це робити.
А ще ти давно займаєшся волонтерською діяльністю. З чого вона почалась?
– З 2015 року ми допомагали табору для дітей-сиріт із зони АТО. Я там був ментором. Дуже складні діти в силу обставин – у деяких загинули батьки прямо на їхніх очах. Як я туди потрапив? В інституті через суперечку з викладачем мені поставили ультиматум: або ми тебе відраховуємо, або ти збираєш таких самих небайдужих студентів і працюєте з дітьми. Я вибрав друге. З цього почалася моя волонтерська історія. Для цих дітей ми зібрали два автобуси одягу. Нам телефонували з великих ІТ-компаній і казали, що дадуть 40 тисяч гривень для того щоб «передати ці гроші дітям». Гроші ми не взяли, а попросили купити для дітей конкретний список речей: телефони, комп’ютери та інше. Так і почалося моє волонтерство вісім років тому.
– Але, крім волонтерства і мистецтва, у тебе є й проекти в інших сферах.
– Так, наша проектна група Re:commute взяла для себе ще й вектор культурної дипломатії. Для цього мною та фотографом Віталієм Хоменком спільно з Meancult gallery була ініційована виставка у Берліні. Вона проводилася до Дня незалежності України. На ній ми зібрали багатьох українських незалежних художників. І людей прийшло багато – чотириста, не менше. Усі гроші, які ми зібрали на виставці, пішли на київський військовий госпіталь. Той самий мерч (одяг з символікою проєкту – В.К.) 20% відсотків від його продажів йде на військові госпіталі у Краматорську. Також у багатьох госпіталях не вистачає бойлерів – ми збираємо гроші на їхню покупку. Хочемо, щоб військові бачили, що вони нам потрібні. Ну і коли почалося повномасштабне вторгнення, я також займався інформаційним супроводом одного з українських спецпідрозділів і допомагав хлопцям гуманітаркою. Ми контактували з волонтерами Тернопільщини, допомагали їм, надаючи аптечки для батальйону «Крим».
– Крім військових, кому ви ще допомагаєте?
– Молодим людям – переселенцям. Ми дуже глибоко розділяємо участь нашої країни у війні. Для цього створили такі проекти як Deoccupation та «Q-hub». Намагаємося об’єднати молодь з Криму та інших регіонів у Києві. Прагнемо налагодити міжкультурний діалог. Хочемо сміливо нести прапор України по всьому світу, показуючи якісне мистецтво в його сучасному реальному зрізі. Не хочеться, щоб у нас були табуйовані теми, про які не можна говорити. Адже ми прагнемо демократії та вільного виразу думок.
– Що таке Q-Hub? Розкажи детальніше.
– Ідея створення організацій з’явилася у 2015 році тому що нам треба було об’єднати переселенців з і зробити точку доступу до інтелектуальної спадщини півострова, створити освітню платформу. Бо ми опинилися далеко від батьківщини, і нам треба було сильне молодіжне крило. У медійному напрямку ми працювали над популяризацією України для переселенців. Молода людина переїздить з окупованого Криму чи з ОРДЛО «на материк», ми їй намагаємося пояснити усе: починаючи від умов перетину так званих «кордонів», завершуючи оглядом вишів, гуртожитків, де вона може навчатися і жити.
– А проєкт “Deoccupation” він більше пов’язаний не з освітою, а з культурою?
– Так, це – масштабний проект, цикл публічних ініціатив. Його створено для того, щоб через залучення впливових людей, через залучення великої кількості молоді, актуалізувати тему деокупації Криму. На даному етапі створено дроп (випуск одягу нової колекції у невеликій кількості -В.К.) одягу сумісно з молодіжним українським брендом. І в принципі я бачу, що актуалізувати тему Криму треба саме задаючи певні тренди в тому числі, тренди одягу, щоб тримати цю тему на порядку денному.
– Митці часто намагаються триматися подалі від політики. Ти ж, навпаки, не приховуєш свою політичну позицію. Як вона в тебе сформувалася?
– Вона з’явилася у мене саме в той момент, коли в Україні почалася Революція Гідності. Ми, як корінний народ Криму, зайняли принципову позицію, що ми в першу чергу за демократичні європейські цінності. Моїм ідеалом завжди був дідусь. Він був ветераном кримськотатарського національного руху. У роки Радянського Союзу він входив до переговорної групи з Брежнєвим з питань повернення кримськотатарського народу на історичну батьківщину. А коли я виріс і стався Євромайдан, я був одним з його координаторів у Криму. За що і розлютив місцевих сепаратистів. То ж довелося швидко їхати з Криму до Києва, де я вступив до Національної академії образотворчого мистецтва, на факультет станкової вільної графіки. Паралельно, з цим ми з друзями створили громадську організацію – освітню платформу “Q-hub”.
– У митців часто бувають творчі кризи, особливо якщо йдеться про творчість з гостросоціальною тематикою. Як ти долаєш такі кризи?
– Мені здається, в першу чергу важлива актуальність. Є проекти, які я роблю винятково тому, що я не можу без них жити, без своєї творчості. Я ж не обирав ким мені народитися. Я народився кримським татарином у ХХІ столітті, і тому я буду до кінця нести цей прапор, це знамено. Як би складно не було, у мене є однодумці, котрі зі мною створюють усі проекти й вони їм щиро цікаві. Тому, доки ти в русі, доки ти ідеологічно наповнений, доки тобі є що відстоювати, то завжди знайдуться ті, хто тебе зрозуміє і ті, хто буде за одне з тобою. Відтак, жодна криза не стає на заваді для творчості.
– Що ти зробиш найперше після деокупації Криму?
– Саме зараз працюємо з командою над культурною стратегією Криму 2023 – 2024. Ми впевнені, що Крим повинен стати культурною Меккою, тому що він є медіатором відносин заходу і сходу, від нього багато залежить. Крим повинен повернутися до цивілізації, взагалі у світовий культурний контекст і для втілення цього йому потрібні саме ми. Наприклад, мій друг – мистецтвознавець Костянтин Дорошенко сказав, що Крим повинен стати культурною вітриною новітньої України та Європи. Щодня ми робимо все можливе аби це сталося якнайшвидше.