The Washington Post опублікувало ще одне інтерв’ю з Головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним. По суті, це друга частина великої розмови Валерія Залужного з журналістами цього провідного американського видання. Повний переклад попереднього інтерв’ю ви можете прочитати на сайті “Військового Кур’єра”.
Кадровий військовий – генерал Валерій Залужний давно поставив перед собою три питання: чи готовий я померти? Чи готовий я вбивати? Чи готовий я посилати людей на смерть і на вбивство?
Наразі головнокомандувач українського війська ставить собі нове запитання: як я можу зменшити кількість втрат? Кожен ранок він починає з того, що дізнається, скільки солдатів було вбито чи поранено, виконавши його наказ напередодні. Іноді він натрапляє на контакт у своєму мобільному телефоні, який належить вже загиблій людині. І не видаляє цей контакт.
Залужний каже, що відкладає горе на потім. Зараз жалоба відволікала б його від важливої роботи, як людину, якій українці довіряють свій захист. А західні партнери довіряють йому мільярди допомоги у сфері безпеки. І ті, й інші очікують від Залужного, що він відтворить попередній успіх України на полі бою.
Але якби це залежало б лише від Залужного…Він хотів би мати перевагу в повітрі. Він хотів би випустити по росіянах у відповідь принаймні стільки снарядів, скільки вони випускають по його військах. Якби він мав крилаті ракети, які могли б зрівнятися з московськими! Натомість сучасні винищувачі, такі як F-16 американського виробництва, не з’являться на полі бою раніше наступного року. Постачання боєприпасів для України і досі обмежене, а росіяни часто вистрілюють по українцях втричі більше снарядів за день.
У той час, як західні союзники, посилаючись на побоювання ескалації з боку росії, висунули умову щодо ракет великої дальності та іншого обладнання, яке вони надали: все це не може бути використане для ударів по території росії.
То ж, як зазначив Залужний, для ударів у відповідь, доводиться застосовувати зброю українського виробництва, використання якої Київ офіційно ніколи не підтверджує.
«Щоб врятувати свій народ, чому я повинен питати в когось дозволу, що робити на території ворога?» – каже Залужний у інтерв’ю The Washington Post – «Мені це не дозволять, бо бояться, що Путін застосує ядерну зброю? Але, дітям, які вмирають сьогодні – байдуже.»
«Це наша проблема, і нам вирішувати, як вбити цього ворога – додає генерал – Це війна. І на території ворога його можна і потрібно вбивати. Якщо наші партнери бояться використовувати свою зброю, ми вбиватимемо своєю. Але лише ворогів. І лише стільки, скільки необхідно.»
Виклики, які стоять перед Залужним і його військами, і справді, значні. Навіть після того, як він здобув кілька героїчних перемог, зокрема, організував оборону, яка змусила росіян відступити з-за Києва, та здійснив контрнаступ, який витіснив війська загарбників із Харківської області та Херсона, тим не менше, значні території сходу та півдня України (близько п’ятої частини країни) досі залишаються окупованими.
Проведення контрнаступу з метою повернення цих територій, та, зрештою, перемоги над росією потребує ресурсів, яких, за словами Залужного, йому все ще бракує. Західні офіційні особи заявили, що Україна має всього вдосталь для досягнення успіху. Але Залужний різко критикує своїх колег. Вони раніше стверджували, що Києву не потрібні F-16. Хоча, їхні власні війська ніколи не воювали б так як українці, сказав він у попередньому інтерв’ю The Washington Post.
Незважаючи на критику щодо повільного прогресу в контрнаступі, Залужний залишається популярною, хоча й дещо парадоксальною фігурою в Україні. Він прагнув бути рушієм змін у військовій сфері, усуваючи спадщину радянської епохи та перетворюючи ЗСУ на більш західну, схожу на НАТО військову силу.
За межами поля бою, усміхнене обличчя 50-річного чоловіка намальовано на стінах по всій країні разом із рукою у знак миру. На бронежилеті у нього є нашивка «Бебі Йода», а на задній частині шолома — нашивка з мультяшними котами, які тримають зброю.
Але за кадром над ним тяжіють турботи та відповідальність.
«Мені часто ставлять одне питання: Як ти це витримуєш?», — каже Залужний.
«Я мушу з цим жити», — відповідає він. «Кожного дня вбиті, скалічені, зниклі безвісти. Це – сльози».
«Вже не радянська армія»
За сім місяців до того, як колони російських танків пронеслися через північні, південні та східні кордони України, Залужний розглядав можливість переходу до цивільного життя.
Але військова справа була єдиним, що він коли-небудь знав; він народився, коли його батько служив у гарнізоні на півночі країни, а згодом навчався у військовій академії. Коли президент Володимир Зеленський подзвонив і запропонував Залужному очолити Збройні сили України, Залужний відмовився від ідеї піти у відставку.
Серед перших справ, які він зробив, був ремонт свого нового офісу. Залужний завжди боявся зустріти там своїх попередників. Це нагадувало йому те, що він найбільше зневажав у спадщині Радянської армії: «те, що будь-який командир, був фактично феодалом над своїми підлеглими», — каже він. І це те, що він хотів змінити в українській армії.
«Ці стіни були просочені цим радянським спадком», – каже Залужний. «Коли прийшов сюди і побачив все це, то відразу зрозумів, що просто було помилкою народитися, було помилкою сюди приходити».
У будівлі Генштабу, побудованій у 19 столітті, кабінет Залужного розташований окремо — простий і сучасний з великою книжковою полицею, де Залужний тримає свою колекцію книжок, включно з книгою президента Китаю Сі Цзіньпіна «Управління Китаєм».
Зміни стосувалися не естетики, а скоріше того, щоб місце та людина в ньому відчували себе більш доступними. Замість того, щоб керувати залізною рукою, Залужний сказав, що він часто запитує підлеглих про результат — і не лише у генералів. Навіть зараз бійці на передовій можуть напряму зв’язатися із Залужним через соцмережі.
Спробу Залужного докорінно змінити культуру у війську можна побачити й на полі бою. Роки навчання та поглиблення зв’язків із силами НАТО зробили українські сили спритнішими за російські у цій війні. Командири нижчого рівня на місцях часто відчувають себе уповноваженими швидко приймати рішення, а не запускати кожне донесення вгору по ланцюгу командування, як того вимагав радянський менталітет.
«Припущення, що це буде війна між великою радянською армією та малою радянською армією, було помилковим», — каже міністр оборони України Олексій Резніков. «Тому нам сказали, що Київ впаде через три дні, а Україна – через три тижні. Але ЗСУ – це вже не радянська армія».
Тим часом, за даними деяких джерел, президент Зеленський потайки планує зухвалі напади всередині Росії.
Після того, як Резніков дізнався, що Росія здійснила повномасштабну атаку 24 лютого 2022 року, він прибув до офісу Залужного та побачив, що генерал стоїть над великими картами та відповідає на численні телефонні дзвінки. Залужний отримував інформацію з поля бою, а потім відповідав різкими наказами, сказав Резніков. При цьому, Залужний щоразу додавав невелику приязність своїм наказам, називаючи підлеглого «красунчик» або «молодець».
«Це людяність», — додає Резніков. «Він – хлопець у генеральській формі, але його людяність робить його особливим».
Військові, як і раніше, вимагають суворого порядку та дисципліни, зазначив Залужний. Він може бути суворим і вимогливим, але уточнює: «я не знущаюся над людьми, не пригнічую їх і не принижую».
Відмова від радянської спадщини української армії ще далека від завершення. Треба міняти більше офісів – жартує Залужний. І ще більше змін прийде з новим поколінням: Залужний з гордістю описує володіння українськими солдатами англійською та їхню начитаність. «Шкода, що ми їх втрачаємо», — додає з сумом він.
Після боротьби з внутрішнім радянським ідеологічним ворогом, він тепер стикається із зовнішнім ворогом, який хвалить саме ту спадщину, яку Залужний хотів викорінити. Але він усе ще поважає доктрину свого супротивника. Він охоче читав усе, що коли-небудь писав російський головнокомандувач генерал Герасимов. Описуючи його роботи як «дуже, дуже цікаві» і нарікаючи, що той останнім часом нічого не публікував.
«Він ворог — але ворог дуже розумний», — сказав Залужний. «Розумний і тому хитрий. Він ще сильний. Тому ви повинні поважати його і шукати способи його вбити. Тому що це єдиний шлях до перемоги».
За межами перемоги
За роки до того, як Залужний почав формувати українське військо відповідно до свого бачення, кілька годин у тюремній камері спонукали його дізнатися більше про світовий порядок.
Це був 2019 рік, і Залужний, як один із топових командувачів України, який на той час керував спротивом росіянам на сході країни, поїхав до Брюсселя на зустріч із колегами з НАТО.
За його словами, щойно він вийшов з літака, його оточили правоохоронці. Націливши на нього зброю, йому наказали лягти обличчям на землю та надягли наручники. Залужний сказав, що у нього було достатньо хвилин у роумінгу на телефоні, щоб зателефонувати послу України при НАТО, який зрештою домігся його звільнення.
Російська влада оголосила Залужного в розшук Інтерполу (типова практика), що призвело до нетривалого ув’язнення його та інших українських командирів. Він був злий на себе за те, що не знав своїх законних прав у такій ситуації.
«У мене був поганий настрій, але потім я зрозумів, що гіпотетично я військовий злочинець і, швидше за все, ним залишуся», — сказав Залужний. «Тому я вирішив вивчати міжнародні відносини та міжнародне право».
Цей епізод надихнув його здобувати ступінь магістра, який він отримав у грудні 2020 року. Він використовує його у своїй нинішній роботі, яка вимагає не лише бути військовим стратегом, а й регулярно стикатися з геополітичними міркуваннями, такими як інтереси чи острахи союзників. Наприклад, їхній страх перетинати російські червоні лінії, зволікаючи з наданням деяких видів зброї – таких як ракети більшої дальності чи сучасні винищувачі.
Залужний, однак, не соромиться свого наміру повернути Крим – півострів, який Росія незаконно анексувала в 2014 році. Хоча, деякі західні чиновники не публічно хвилюються, якою буде відповідь Путіна, якщо українські війська колись таки досягнуть цієї території. «Як тільки у мене будуть засоби, я таки щось зроблю. Мені наплювати — мене ніхто не зупинить», — сказав Залужний.
Обмеження його військових операцій з боку союзників спонукали Залужного більше думати про майбутнє України. Про те, як зробити країну настільки сильною, щоб ніхто не наважився на неї знову напасти. Досягти цього – означає виробляти зброю для захисту, а не покладатися на її постачання іншими.
Він поскаржився, що Україна залежить від інших країн щодо постачання боєприпасів. Чим більше Україна зможе стріляти, стримуючи російські сили, тим менше вона зазнає втрат, додає Залужний. Але що станеться, якщо коштовного ресурсу стане менше, чим довше триває війна?
«Я запитую себе про це з березня минулого року — і не тільки себе. Я питаю про це скрізь, де можу це запитати», – зазначає Залужний.
Його бачення грізної України не дає йому замислитись про власне майбутнє після війни. Можливо, він візьме відпустку. «Але як каже моя дружина: «Ну, добре, відпочинеш три дні. А що далі?», — сміється він.
Залужний міг би написати книгу. Або хотів би подорожувати, хоча досвід затримання у аеропорту Брюсселя викликає у нього певну настороженість.
Втім, Залужний розраховує, що й після війни він буде зайнятий. Його концепція перемоги — це більше, ніж просто відновлення повної територіальної цілісності України.
«Перемога буде тоді, коли у нас буде армія — може, навіть не мала, — яка гарантуватиме безпеку дітей, які зараз ще у візочках. Щоб вони росли, знаючи, що такого більше не повториться» – підсумовує генерал Залужний – «І це колосальний обсяг роботи. Треба починати зараз».