Колишній прем’єр-міністр Великобританії і великий друг України Борис Джонсон опублікував у провідному британському виданні The Spectator свою статтю. У ній він ставить перед керівництвом західних держав одне просте питання: чому вони досі не дали Україні все, що потрібно для перемоги? “Військовий Кур’єр” подає повний переклад статті Бориса Джонсона.
Відвідуючи реабілітаційні центри для українських військових, які отримали важкі поранення, швидко вчишся справлятися з шоком від побаченого. Ви не здригаєтесь і не відводите погляд. Ви перебираєте звички досвідчених лікарів, медсестер і фізіотерапевтів – зосереджуватися не на ранах, а на людях. І хоча багато жінок було вбито або поранено в цьому жорстокому конфлікті, я, мабуть, бачив понад сотню важко поранених солдатів у Києві та Львові, у трьох різних госпіталях, і всі вони були чоловіками.
Ви помічаєте в цих пацієнтах деякі чудові якості. Вони зовсім не молоді. Деяким за сорок і п’ятдесят – чоловіки мого віку. Вони – громадянська армія: чоловіки, батьки. Спостерігаючи, як вони намагаються відновити сили в кінцівках, що залишилися, розминаючи пластилін, кидаючи медичні кульки, намагаючись знову і знову виконати якесь елементарне завдання, ви відчуваєте їхню рішучість якнайкраще використати турботу, яку вони отримують, щоб побудувати щось на зразок життя.
Розмовляючи з ними, ви швидко виявляєте, що вони не хочуть викликати у вас співчуття. Вони не хочуть, щоб їм казали, наскільки вони сміливі, тому що вони не відчувають себе особливо сміливими. Як кілька з них сказали мені досить люто, вони думають, що “робили свою роботу”. Вони робили щось просто важливе і неминуче для своїх сімей і для життя своєї країни, і їм не пощастило – як може пощастити будь-кому на небезпечній роботі.
Вони потрапили під уламки танкового або артилерійського снаряду, або наступили на міну, і отримали поранення цілком знайомі бойовим медикам Першої світової війни. Різниця в тому, що сьогодні, через століття, надзвичайні досягнення в хірургії та протезуванні означають, що вони не тільки вижили, але й понад усе хочуть повернутися на передову і продовжити з того місця, де вони зупинилися.
Вони не хочуть жодного вашого плачу в стилі поетів Зіґфріда Сассуна чи Вілфреда Овена (англійські поети та учасники Першої Світової війни – прим. “Військовий Кур’єр”), не хочуть ні гімнів приреченій молодості, ні стогону про жалість війни. Вони хочуть продовжити вбивати росіян і вигнати загарбників зі своєї землі.
Замість того, щоб говорити про свої поранення, вони хочуть говорити про прогрес, якого досягли їхні підрозділи чи полки. Єдина річ, яка, здається, явно приносить їм розраду та задоволення – це усвідомлення того, що землю відвойовують, і що їхні зусилля зіграли певну роль у цьому успіху. І, навіть, можуть зробити це знову.
Дивлячись на розтрощені тіла цих чоловіків, ви не можете не задатись питанням, як вони справді можуть сподіватися на нормальне життя, не кажучи вже про повернення до Збройних сил України – яким би непереможним і чудовим був їхній дух. Тому ви відчуваєте почуття безпорадної люті через масштаб людських страждань.
Ця війна породила близько 20 тисяч українців з ампутованими кінцівками. Більшість з них отримали поранення у Збройних силах. Щотижня ці реабілітаційні центри отримують десятки нових пацієнтів. Майте також на увазі, що мені майже напевно показали тих, хто має найбільше шансів одужати. Але будуть й інші, чиє фізичне каліцтво чи психічна травма ще гірші.
Минуло 19 місяців відтоді, як Путін прорахувався і розв’язав найбільший і найкривавіший конфлікт у Європі з часів Другої світової війни. Він безпосередньо спричинив вбивство або поранення 300 000 росіян і, можливо, приблизно вдвічі менше українців. Ви стоїте в тих лікарняних палатах і відчуваєте жах від болю, лютуєте, що стільки людей досі пускають у м’ясорубку – і все через его і дурість однієї людини, “Молоха Кремля”.
Ні на мить не вірте, що цих українських солдатів – або загалом населення України – можна якось переконати скласти зброю чи укласти угоду з Путіним. Вони воюють не за нашим бажанням і не зупиняться, бо ми так скажемо. Вони ведуть війну за незалежність, тому що відмовляються схилитися перед терором і хочуть, щоб їхня країна була вільною.
Вони вважають ідею переговорів смішною. Протягом останніх кількох днів я робив усе можливе, щоб дослідити їх з цього приводу, але я не помітив жодного ослаблення рішучості українців. Вони не розуміють, як вони можуть обміняти землю на мир, тому що вони не розуміють, як вони можуть повірити жодному слову Путіна. Євгеній Пригожин думав, що домовився з Путіним – і це йому не дуже допомогло.
Є лише одна річ, яку вони хочуть від нас – це зброя, щоб завершити роботу. І тому я просто не розумію, чому ми продовжуємо зволікати? Чому ми завжди такі повільні? Як ми можемо дивитися цим людям в очі і пояснити затримку? Протягом усієї цієї війни ми недооцінювали українців і переоцінювали Путіна. І ми робимо те саме й сьогодні.
Зараз росіяни займають ледь половину землі, якою вони володіли протягом кількох тижнів після вторгнення. Вони розбиті в Києві, Харкові, Херсоні. Так, контрнаступ йде повільніше, ніж дехто сподівався. Але він триває. Від українських позицій до Мелітополя всього 20-30 кілометрів. Якщо вони зможуть дістатися до того південного міста, тоді їхня артилерія керуватиме всім сухопутним мостом. Вони зможуть перекрити рух між росією та Кримом – колосальний стратегічний розворот для Путіна. Навіть якщо вони не зможуть зробити це протягом наступних кількох тижнів – або скільки б не залишилося до сезону бойових дій 2023 року – вони точно зможуть зробити це наступного року.
Усе, що нам потрібно – це стратегічне терпіння та набагато більше відчуття терміновості нашої програми військової допомоги. Потреби України на полі бою змінюються, і ми повинні це визнати. Приблизно рік тому ми не надавали українцям танки та бронемашини на абсурдній підставі, що така підтримка може бути “провокаційною” для росії. Тепер безпілотники стали настільки смертоносними, що обидві сторони, як кажуть, паркують свою броню та йдуть.
Українцям потрібні зенітно-ракетні комплекси, щоб вибити російські гелікоптери. Їм потрібні системи типу Patriot, щоб захистити себе від нападу з повітря, і їм потрібна краща далекобійна артилерія, щоб знищити російські позиції. HIMARS були цінними, але росіяни були ефективними у своїх контрзаходах. Українці хочуть і потребують ATACMS, ракетних систем великої дальності. Їм потрібно більше ракетних систем, таких як британська Storm Shadow, яка виявилася надзвичайно цінною.
З Великої Британії вони сподіваються на додаткову допомогу з гаубицями, Storm Shadow, протиповітряною обороною, і вони хочуть якомога більше допомоги, яку ми можемо надати щодо технологій безпілотників.
Президент Зеленський сказав мені, що йому потрібно лише 200 балістичних систем, таких як ATACMS, яких в США є тисячі. Навіщо так зволікати із ними? Якій іншій меті вони могли б служити, щоб краще гарантувати довгострокову безпеку Заходу, включаючи Сполучені Штати?
Деякі голоси у Вашингтоні стверджують, що США повинні дотримуватися стратегії “Китай перш за все” і тримати ATACMS в резерві на випадок, якщо їх доведеться відправити для захисту Тайваню. Що за маячня! Найкращий спосіб стримати напад на Тайвань – переконатися, що українці переможуть, і якомога швидше.
Ми говоримо про відносно тривіальні витрати на таку надзвичайну потенційну винагороду. США виділяли лише близько 1% свого річного оборонного бюджету на підтримку збройних сил України, а Велика Британія виділила лише частину того, що давали США. Немає американських солдатів на їхній землі, і немає жодного ризику, щоб американські мішки для трупів повернулися додому. При тому, що ставки для Заходу величезні. Якщо Путін переможе, жахливе повідомлення облетить світ: що це був момент, коли демократії пообіцяли протистояти автократії, і ми провалили це! А все, що йому потрібно зробити, щоб претендувати на перемогу, – це втриматися принаймні на шматку території, яку він захопив після 24 лютого 2022 року. У такому разі історія України буде про українське військо із левиним серцем, яке врешті-решт зрадив Заходів, якому не вистачило мужності.
На глобальному рівні буде проголошено, що ми знову показали, що ми не маємо на меті те, що говоримо. Не підтримуємо наших друзів та не бажаємо відстоювати свободу та верховенство права – навіть якщо жодному західному солдату нічого не загрожує.
Якщо Путін переможе в Україні, якщо він утримає хоча б дещицю того, що він взяв, тоді урок буде очевидним: агресія окупається, а європейські кордони знову можуть бути змінені силою. Все це загроза для Грузії, країн Балтії, будь-якої точки колишнього радянського союзу чи колишньої радянської сфери впливу, де Путін бажає провести реваншистську військову операцію.
Перемога Путіна була б катастрофою для Заходу та для американського керівництва, і я не вірю, що такий результат міг би легко витримати президент США, не кажучи вже про того, хто хотів знову зробити Америку великою. А з іншого боку, якщо Україна переможе і вижене Путіна – що вони можуть зробити із нашою допомогою – тоді все буде навпаки. По всьому світу буде надіслано протилежне повідомлення: ми дбаємо про демократію, ми готові підтримувати наші принципи, Захід все ще має сміливість дотримуватися чогось, поки ми не досягнемо успіху.
Зрозуміло, що страшно бачити, скільки є в світі людей, які вагаються, і які готові дати Путіну цю перевагу свої сумнівів. Українці були приголомшені слабким комюніке саміту G20 Індії та відмовою Індії, незважаючи на прохання Джо Байдена, дозволити Зеленському виступити на зустрічі. Усе це зміниться, як тільки Україна переможе. Усе це жахливе загравання і підмазування Путіна – усе це зникне з порядку денного. Це тому, що є одна річ, яку люди світу розуміють краще, ніж тисячі проповідей про демократію та верховенство права – і це військова перемога.
Перемога України відродить і підживить Захід і все, за що ми виступаємо. Перш за все, це означатиме звільнення прекрасної і абсолютно невинної країни, яка зазнала егоїстичного і злочинного нападу.
Я вірю, що перемога прийде. Я в це ще більше повірив після спілкування з тими пораненими солдатами. Адже ви бачите це в їхніх очах. Ви чуєте це в лютості їхніх виразів, у їхній радості від новин про відвойовані землі. Що б ви не думали про націоналізм чи національні почуття – це найпотужніша сила в політиці, сильніша навіть за релігію. У своєму безумстві Путін посилив і спровокував найпотужніший сучасний націоналізм, який ми бачили. Його війська, втомлені, недовірливі, далеко від дому, але вони мають дещо в серці, з чим ніщо не зрівняється.
Тому Путін програє, а Україна зрештою переможе. І оскільки це те, що має статися, і оскільки це те, що станеться, чи не можемо ми, в ім’я всього святого, надати українцям зараз військову допомогу, яка їм потрібна, щоб якнайшвидше довести справу до завершення? Щоб якомога менше людей кинули до могили цього безглуздого конфлікту?
Я запитував це раніше, і я запитую це знову: на що в біса ми чекаємо?
Борис Джонсон.
Раніше “Військовий кур’єр” писав про виступ американського генерала Девіда Петреуса, де він зауважив, що танки Abrams слід було дати Україні раніше.
Слідкуйте за “Військовим кур’єром” у Facebook, Telegram та YouTube.