1 липня 1569 року представники шляхти Великого князівства Литовського і Королівства Польського підписали акт Люблінської унії, за яким відбулося створення об’єднаної держави – Речі Посполитої.
Обговорення умов майбутнього об’єднання тривало ще з січня того ж року і було вельми драматичним. Очільники Великого князівства Литовського, зокрема великий гетьман Григорій Ходкевич, в умовах московської загрози зі сходу прагнули убезпечити постійний союз з Польщею, який не залежав би від династичних криз, однак при цьому зберегти суверенітет Великого князівства. Король Польський Сигізмунд II Август, який тримав і титул Великого князя Литовського, не мав спадкоємців чоловічої статі. Між тим, шляхта українських воєводств опікувалася насамперед надійною обороною своїх південно-східних рубежів, за якими починався Великий Степ.
Зрештою, протягом весни 1569 року, не без підтримки місцевої шляхти, Підляське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства перейшли з-під влади Великого князівства Литовського до складу Польського королівства. Побоюючись подальшого послаблення держави, представники Великого князівства повернулися до Любліна, який вони покинули ще 1 березня, перерваши перемовини. Унія була утворена, вищим державним органом Речі Посполитої відтепер був об’єднаний великий вальний сейм, який обирав наступного короля і великого князя.
Хоча Люблінська унія справді підважила суверенність Великого князівства Литовського, новий союз справді зміцнив обороноздатність держави, дозволив Речі Посполитій відбити зазіхання московського царя Івана Грозного (1533-1584) і переможно завершити Лівонську війну (1558-1583). А на південних рубежах українських воєводств «безпекові функції» чим далі, тим певніше брало на себе запорозьке козацтво.