26 вересня 1914 року група з трьохсот вояків Південно-Африканського союзу охороняла колодязі в оазі Cандфонтейн, пустеля Калахарі, на кордоні з Німецькою Південно-Західною Африкою. Вони очікували на прихід головних сил Групи А бригадного генерала Генрі Лукіна (1800 чол., 8 гармат). Однак, на світанку цього дня захисники джерел води побачили пильові стовпи, що провіщали швидкий прихід німецького ударного загону приблизно такої ж чисельності – отже, захисники були у безнадійній меншості.
Німці одразу оточили загін захисників оази з півдня і поячали одночасний наступ з двох напрямів кіннотою та піхотою. З 8 ранку почалася артилерійська дуель – буквально цієї ночі гарнізон Сандфонтейну було вдвічі посилено піхотою, з додаванням 2 гармат і 2 кулеметів. Кулеметники успішно відбили перші спроби захоплення навколишніх пагорбів, але невдовзі і німці накрили їх гарматним і кулеметним вогнем.
Після невдалого штурму о 10 ранку, німці почали послідовно стискати кільце позицій навколо захисників під прикриттям гармат, хоч і з обов’язковою перервою на обід з 13 до 14 години. До вечора відстань скоротилася до 200 метрів і зрештою британські сили показали білий прапор.
Сторони зазнали майже однакових втрат – по кільканадцять загиблих і кілька десятків поранених, але вся решта південно-африканського гарнізону, понад 200 осіб, потрапила в полон. Перемога була заздалегідь підготовлена початком бурського повстання на чолі з Мані Маріцем, офіцером на службі ПАС, який саботував наказ Лукіна поповнити гарнізон Сандфонтейна. Але завдяки тому, що британці в останній момент все одно встигли надіслати якесь підкріплення з важкою зброєю, бій тривав цілий день і німці змушені були витратити на упокорення оази 2 тисячі незамінних для нихз артилерійських набоїв. Попри перший успіх, положення німецьких сил у Намібії було скрутним і після затяжної кампанії влітку 1915 року британці повністю заволодіють цією німецькою колонією.
(фото ww1blog. osborneink. com)