У ніч проти 1 листопада 1918 року півтори тисячі українських військовослужбовців захопили австрійські касарні та всі ключові адміністративні будівлі Львова – пошту, ратушу, залізничні вокзали тощо. Австрійські та угорські військові дотрималися нейтралітету. На світанку над міською ратушою на площі Ринок замайорів синьо-жовтий український прапор, а на вулицях з’явилися патрулі з українськими кокардами. Заарештованого австрійського намісника Галичини, генерал-полковника Карла Ґеорґа фон Гуйна, разом з іншими урядовцями, відправили потягом до Відня, після того, як він передав керівні повноваження своєму заступнику-українцю Володимиру Децикевичу.
Збройна, але безкровна акція виявилася блискуче вдалою і надзвичайно вчасною. Вона ледве встигла випередити приїзд до Львова Польської Ліквідаційної комісії. Українська Національна Рада, звісно, засудила створення такого органу, однак суто цивільна політика була очевидно млявою для такого моменту, та й намісник Гуйн відмовлявся передавати владу без вказівок зі столиці вже де-факто неіснуючої імперії. Дмитро Вітовський, очільник напівлегального Українського генерального військового комітету, наполіг на організації виступу і за підтримки свого начальника штабу Семена Ґорука організував захоплення влади в місті.
Наступного дня газети вийшли з відозвою Української національної ради з приводу повстання. В еій оголошувалося, що “нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави”, а також закликалося до творення українських збройних сил, що незабаром отримають назву “Галицька Армія”.
Однак, цей перший успішний та ініціативний крок був лише початком важкої боротьби за західну Україну. Як сказав українським військовим сам Гуйн, залишаючи місто 1 листопада: “Мені старому здається, що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники — це завзяті люди.”
(фото libraria. ua)