12 листопада 1921 року у Вашингтоні, США, округ Колумбія, почалася міжнародна конференція з морських справ, яка визначила політичний устрій людства не меншою мірою, ніж мирні договори, укладені за підсумками Першої Світової війни. Через це повоєнна система міжнароднх відносин зазвичай називається “Версальсько-Вашингтонською”.
У конференції взяли участь 9 держав – США, Британська імперія, Японія, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія, Португалія та Китай. На порядку денному було усталення нового балансу сил у світовому Океані, що помітно похитнувся після ліквідації німецького Флоту Відкритого моря. Зокрема, ішлося про налагодження правил гри у найбільш віддаленій і неврегульованій частині земної кулі – на Тихому океані. Крім того, морські держави мали перерозподілити сфери впливу в Китаї після лівідації німецьких володінь і падіння Російської імперії.
Договір Чотирьох держав від 13 березня 1921 року передбачав, що будь-які територіальні суперечки в акваторії Тихого океану мають виконуватися за участі всіх підписантів – США, Британії, Японії та Франції. Ця угода по суті замінила англо-японський морський союз 1902 року, зробивши вирішення тихоокеанських справ більш колегіальним, але в перспективі підштовхнула Японію до віддалення від колишніх союзників та міжнародно-політичних структур загалом.
Договір Дев’яти держав, підписаний 6 лютого 1922 року, гарантував суверенітет, незалежність і територіальну цілісність Республіки Китай, запроваджуючи де-факто прнципу відкритих дверей та рівних можливостей у налагодженні економічного співробітництва в «Піднебесній». Угода засвідчила перемогу американської візії повоєнного Китаю, а також поступовий відхід від суто колоніальних традицій міжнародної політики у регіоні.
Найбільш несподіваним виявився Договір П’яти держав, підписаний того ж дня. Він мав витоки у шокуючій пропозиції американського Держсекретаря Чарльза Еванса Г’юза морського роззброєння шляхом ліквідації майже 2 млн т водозміщення військових кораблів. Морська гонка озброєнь, що за інерцією продовжувалася і по завершенню війни, справді була надзвичайним тягарем для економік великих держав. Тому, в суттєво відозміненому вигляді, ця пропозиція щодо скорочення озбоєнь була прийнята.
Договір передбачав зупинку на 10 років будівництва великих артилерійських кораблів та ліквідацію десятків кораблів що вже були на стапелях. Була розроблена пропорція володіння великими кораблями 5:5:3:1,67:1,67 для США, Британії, Японії, Франції та Італії відповідно. Накладені обмеження докорінно змінили суднобудівну політику в усьому світі, і спричинили появу специфічних підкласів кораблів на кшалт “вашингтонських крейсерів” чи “кишенькових лінкорів”. Побічною дією договору стала увага до авіаносців, які здійснять революцію у військово-морській справі під час Другої Світової війни.
(фото britannica. com)